Відкрита віза до Існування

Кришталевий північно-західний вітер січе сизе шкло будівлі аеропорту. Аеропорт кулиться, наче ушкоджена прозора клітина. Всередині клітини жодного руху не спостерігається — навіть телемонітори мертвотно сіріють здутими вакуолями. Амебоподібні аркуші газет на підлозі сповіщають про наближення арктичного циклону. Ззовні, ковзаючи осклілими мембранами, вітер батожить кволі абрикосові дерева, збиваючи з них піну, ледь рожеву, наче закривавлена слина. Вітер ганяє одноманітним, як цинкова труна, летовищем газети, поліетиленові й паперові пакети, недокурки й колібрі барвистих фантиків. Від сонця можна оглухнути. Тиша всередині мертвої клітини лежить абрикосовим цвітом, рожева піна тане попід пластмасовими кріслами, поміж напханих парфумами стелажів Duty free.

Дівчина і юнак наближаються до шкляних дверей. Обоє мають вигляд людей, що врятувалися від пожежі чи стихійного лиха — замурзані, закривавлені, в подертому брудному одязі, зі злиплим волоссям. За ними женеться дивно вбрана юнка з арбалетом, але парочка її не помічає. Вітер так мотлошить одяг і волосся, що здається, ніби фігурки летять.

Жертви катастрофи чомусь вагаються перед дверима — чи бояться, чи не знають, як зайти, чи просто не можуть визначитися з подальшими діями. Можливо, вони досі перебувають у шоковому стані й навіть не знають, як і чому вони тут опинилися. Може, вони згадали, що загубили документи. Може, їх насторожує цілковита відсутність людей. Їх наздоганяє дівча з арбалетом, обтрушується, наче ворона після купання в калюжі. Сталки темного матового волосся хлещуть бліде обличчя, плющем налипають на задиханий рот, худющі руки тремтять під вагою арбалета. Дівчина стоїть за спинами тих, кого вона так запопадливо наздоганяла, і нарешті наважується покликати:

— Аяксе!

Юнак у колись червоній майці з ледь помітним крізь бруд портретом Кенні і написом «I’ll neva die!» обертається, відкидаючи з чола переплутане в’юнке волосся. Він чимось схожий на молодого, виснаженого героїновим марафоном Джима Моррісона. Він зовсім не дивується появі екстраваґантного створіння саме тут, саме зараз, котре, до всього, знає його на ім’я.

— Юра? Значить, ти все-таки померла…

— Хто це? — тихо, безвиразно запитує Аяксова супутниця. Вона тремтить і вираз обличчя має такий, ніби щосили стримує блювоту.

— Це, Маланко, моя колишня однокласниця і сусідка Юра. Вона пропала безвісти. Але, бачиш, виявляється, у цьому світі ніколи нічого безвісти не пропадає — хіба що мертве тіло. Юр, це — Маланка, Івасикова дівчина. Вона з’явилася вже після того, як ти зникла. Познайомилася з Івасиком на пляжі, прикинь?

— Чому ви прийшли на летовище?

— Тому що мені вказала цей шлях моя мама. Ти, мабуть, її пам’ятаєш.

— Так, я пам’ятаю. У тебе класна мама.

— А ти тут чому?

— Я побігла за тобою. Впізнала тебе, коли ви до «Виходу» зайшли.

— Мені Івасик говорив, ніби ти була у мене закохана. Вибач, що не помічав.

— Та нічого. Головне, що ти прийшов, — усміхається Юра. — А чого ви не заходите? Тут такий вітер…

— Поняття не маю. Завтикали. Може, тебе чекали?

Юра і Аякс дивляться одне на одного зі спокійною приязню, навіть крижаний вітер, здається, не шмагає їхніх облич, а просто малює довкруж кольорові абстрактні візії, як Віндоуз медіа плеєр, якщо ним запустити музичний файл. Маланка обіймає себе за плечі і присідає навпочіпки. «Мені зле, — шепоче вона, — давайте зайдемо всередину. Я хочу чогось гарячого. Мені дуже холодно». І видає зубами цілий каскад барабанних трелей. У шклі за Аяксовою спиною маячать відображення і тіні, відмінні від картинки, яка мала би відбиватися, хоча крізь двері проглядається порожня зала. Юра зводить арбалет і стріляє — двері зрушують долі хвилею шкляних кубиків, як вода з велетенського тріслого акваріума. Розмиті сфери брудних матових кольорів, ніби згустки туману з яскравими проблисками, вириваються назовні, і вітер змішує акварелі, задимлюючи нестерпне сяєво.

— Ти що робиш?! — скрикує Аякс. Маланка дивиться знизу вгору, мов смертельно хворе кошеня.

— Монстри, — посміхається Юра.

— Огооо… Мама розказувала, що настає такий момент посмертного божевілля, коли ввижаються монстри, демони і божества, слухай, але ти це дуже невчасно, нам треба добратись до літака, а там уже дурій собі скільки завгодно.

— Та ні, Аяксе, я їх весь час бачу, вже давно, то моя з ними справа, все нормально…

Маланка раптом підводиться і плентається до залу. «Ходімо, — мимрить вона, — Юра відкрила прохід…» Юра з Аяксом ступають за нею. Маланка шукає кавовий автомат, навіть не озираючись, наче траєкторія її руху сама точно знає, куди вести. Аякс і Юра сідають у пластмасові крісла прямо перед моніторами. Монітори одноманітно сірі, наче показують дощове захмарене небо. І раптом вони всі вмикаються кількома різними беззвучними зображеннями. На деяких вмикаються музичні канали, на інших — спортивні, на кількох виникає заставка документальної програми «У калейдоскопі бардо» і змінюється трансляцією кольорових витівок вітру на вулиці. На моніторі, котрий висить навпроти Аякса і Юри, вмикається мусульманський телеканал «Культура», передача «Світ очима жінки» — в екрані зринає паранджа і запинає екран затеемом, в якому з’являється прямокутне віконечко, схоже на замкову бійницю. У віконечку пропливають білосніжні купчасті хмари, потім ніби з висоти пташиного польоту з’являється якесь місто, його обриси чіткішають як з наведенням різкості в оптичному прицілі. Юра стежить за хиткою Маланчиною фігуркою в глибині залу, крутить в руках шалик, погойдує колінами арбалет.

— Слухай, а як ти знаєш, коли і на який нам літак? Скільки нам тут ще сидіти? Чого ми одразу не пішли на летовище? І де ми візьмемо квитки, чи що там… перепустки?.. Може, нам треба буде розгадувати загадки Сфінкса чи, ну я не знаю, щось таке робити, пройти якесь випробування?.. — запитує Юра залиплого на екрани Аякса. Аякс дивиться програми без звуку з промовистою усмішкою людини, котра нарешті отримала підтвердження найгірших своїх здогадів про будову цього мерзенного світу.

— Не знаю, — крізь зуби відповідає Аякс, навіть не глянувши на Юру, — ми взагалі-то чекаємо, доки Мала знайде собі кави.

Юра пильно розглядає свій арбалет, ніби хоче виявити, дослідити і зафіксувати у пам’яті всю його клітинну будову — мертві клітини дерева і кристалічні решітки металу. Тоді повільно піднімає арбалет з колін і стріляє в «Калейдоскоп бардо» (злива блискучих скалок породжує чистий тривожний звук китайської співочої чаші), у «Світ очима жінки», в музику, у спорт — у кожен екран по черзі, — зосереджено, наче збиває в тирі одну за одною понівечені пивні бляшанки, щоб виграти м’яку іграшку. Аякс після кожного пострілу переводить погляд на працюючий монітор, тільки міцніше стуляючи губи. Коли Юра влучає в останній монітор, Аякс заплющує очі, його лице стає схожим на похмуру індіанську маску, на посмертну маску вождя якогось племені з холодної північної пущі. Долунює лише одноманітне гупання — це Маланка домагається від автомата кави.

— Знаєш, — вимовляє раптом Аякс, — якось, перед тим як ми всі — я, Маланка, Івасик і Алка — поїхали в Карпати, я вночі вийшов на двір… стояла Повня. Я довго дивився на неї крізь вікно і відчував, як вона виманює мене маминим голосом. На вулиці було так тихо… навіть пси ніде не брехали. Мені здалося, що я ніколи ще не бачив цей простий і знайомий світ таким чистим і таким прекрасним. Я став спиною до Повні і довго вдивлявся в центр своєї тіні на асфальті, а тоді, як мене вчила мама, глянув перед себе і побачив, що проекція моєї тіні не має голови. Це означало, що я скоро помру. На якусь мить мені стало так страшно, що аж волосся на потилиці піднялося, потім мене накрила хвиля такого неймовірного блаженства, що я не беруся це описати словами, бо я нічого такого ніколи не переживав, навіть у дитинстві. Це була мить, секунда, а тоді я просто тихо розсміявся сам до себе: дурний, як можна вірити в таку маячню, ніби я дівчинка, що обчиталася химерних книжок про магію! Ну як це я можу скоро померти, такий молодий і здоровий, і такий… ну, звичайний, прагматичний, урівноважений, обережний хлоп. З чого б це мені раптом помирати?! І все. Все стало на свої місця, довкола мене була звичайна місячна ніч, мій рідний двір, мій будинок, знайомі дерева. В яру гавкнув пес. Удалині гуло нічними автами місто, у когось із сусідів грала музика… Я повернувся до квартири, сів за комп і забув про свою тінь без голови аж до цього моменту. А зараз чомусь згадав.

— Я теж, коли думала про смерть, не могла її приміряти на себе. Ніяк не могла уявити собі, як це так можна взяти і померти. В сенсі, коли ти молодий і здоровий, живеш у звичайній родині й нічого особливого з тобою в житті не трапляється і не може трапитись. Ну, такого, від чого можна померти, бо ти навіть дорогу переходиш на зелене світло, попередньо глянувши ліворуч і праворуч, як вчили в дитинстві батьки.

До Аякса і Юри нарешті підходить Маланка, вигляд має такий, ніби втекла з морозилки у моргу.

— Тут нема кави! — хрипить вона. — Тут взагалі нічого нема. Тільки старі газети і парфуми. Я хочу звідси піти! Я хочу звідси піти негайно! Я хочу додому! Мені потрібно до лікарні! Якого хріна ми сюди приперлися! — Маланка підстрибує на кожне слово, під її ногами скрегоче бите шкло, а з її рота ллється вода, чиста прозора вода стікає підборіддям, заливає одяг, Маланка труситься так, наче крізь неї пустили електричний струм.

Аякс хапає її в оберемок.

— Все, все, заспокойся, Мала, ми вже йдемо звідси, тихо, ми ось уже негайно йдемо… — І він тягне Маланку за собою уздовж скляної стіни, за якою алюмінієвим пляцком лежить летовище. Вільною рукою Аякс гладить і притискає до себе розкуйовджену Маланчину голову, ніби хоче увігнати назад цю істерику, втерти її, як масну їдку мазь. Маланка підвиває, з неї хлище вода, Аякс уже також змок. На долівці вони лишають за собою мокру смугу, наче слід равлика, наче слід від швабри з мокрою шматою, що колись була улюбленим халатом прибиральниці тьоті Валі. Юра йде по воді, хляпаючи важкими стіллзами. Аякс веде до турнікетів. Коридор перегороджують звичайні метрополітенівські турнікети, а за ними — чорна ґумова завіса, імовірно вихід на летовище.

— Дивіться! Он він! — скрикує Аякс, показуючи на летовище. Там стоїть червоний літак, якийсь допотопний ТУ-134. — І це не сніг, це абрикосовий цвіт! Я думав, що летовище засніжене…

— Який сніг? — дивується Юра.

— Неважливо! Головне — літак є! Ходімо швидше!

Раптом по той бік турнікетів нізвідки зринає чоловік з пістолетом. Ніхто не встигає втямити, що за видиво. Куля летить і летить,

Юра дивиться кулі в пику,

ось куля вже візаві —

і ось між Юрою і кулею метнулася тінь.

Світ увібрався в безгучну блискавицю.

Тінь увібрала в себе кулю, здригнулася всім світом і збила Юру навзнак.

Чоловік за турнікетами зник.

Аякс і Маланка заклякли. Дивляться, як Юра вибирається з-під чийогось тіла.

Її арбалет пожбурило геть, він лежить під скляною стіною у смузі чистої прозорої води і проростає грушевим пагінням, пагіння розквітає білим цвітом, довкола нього рояться бджоли, джмелі, оси, веселкові полиски пробігають мокрою підлогою, клітина аеропорту тихо гуде… Юра стає навколішки біля тіла.

— Тату! — Вона торсає тіло за плечі, шарпає за волосся, гладить по лиці. — Тату! Це мій тато, слухайте, це тато! Татку!

— Олександре Станіславовичу?.. — шепоче Аякс. Маланка вислизає йому з рук і знову сідає навпочіпки, затуливши обома руками рота і розгойдуючись, як запопадлива плакальниця.

Тіло чоловіка з ледь чутним сичанням обростає рожевою піною. Ворушиться рука. Сіпаються губи. Олександр Станіславович розплющує очі і намагається підвестися на ліктях. Юра хапає його під пахви, силкується підняти.

— Аяксе! Ну допоможи мені! Це ж тато! Ми візьмемо його із собою!

Удвох з Аяксом вони піднімають чоловіка, закидають його руки собі на плечі й тягнуть до турнікетів. Їхні ноги роз’їжджаються на ковзкій підлозі. Маланка плентається слідом. Через турнікети доводиться перелазити, а тіло Олександра Станіславовича протягувати попід ними підлогою, бо ніхто не має сил з’ясовувати, як, чим, ким ці кляті механізми приводяться в дію.

Тіло підтягують і лишають перед чорною ґумовою завісою, самі падають поруч.

— Я більше не можу рухатись, — крізь воду вичавлює із себе сичання Маланка.

— Я теж, — синіми губами шепоче Аякс.

— Нам треба просто відхилити завісу, — стогне Юра. — Будь ласка, ви просто відхиліть завісу, а я протягну тата.

На летовищі — сонце, від якого можна оглухнути, і вітер, від якого можна осліпнути. Крізь каламутні розкуйовджені барви, крізь пасма туману і диму, крізь клапті купчастих хмар зблискує червона цятка літака. Простір вібрує, розхитуючи до основ три напівпрозорі фігурки, що з останніх сил тягнуть летовищем тіло. Ось уже вимальовується трап червоного літака, ось навіть видно стюардесу, її руде волосся майорить на вітрі, як вогонь на пляжі.

Біля трапа всі валяться долі чотирма лантухами. Тіло Олександра Станіславовича стає настільки важким, що його вже неможливо навіть зрушити з місця, не те що по східцях затягти в літак. Аяксова мама у формі стюардеси присідає навпочіпки і простягає до лантухів руки, як до малих дітей, котрі вчаться ходити.

Олександр Станіславович раптом зводиться на ліктях і сідає. Притягує до себе Юру за мокрий одяг, вмощує її голову на своїх колінах, гладить її матове волосся, його сльозинки заплутуються у злиплих сталках шкляними кубиками.

«Я не можу залишити маму, ти розумієш, доню? Не можу. Я з нею одружився, ми з нею народили тебе — і це найважливіше, що могло зі мною статися за все життя, хоча я й не одразу це усвідомив — поступово… Вона подарувала мені тебе. І те, що вона без мене пропаде, я теж усвідомив лише ось щойно. Ти йди. Йди і ні про що не переживай — ми з тобою неодмінно знайдемося, так не може бути, щоби моє серце не привело мене до тебе», — бурмоче Олександр Станіславович, а його засклілий погляд губить кольори пам’яті, наче дерева — пелюстки і листя.

Жодне вимовлене Олександром Станіславовичем слово не збігається зі змістом, який він силується передати. Він плаче від безсилля, бо сказане виявляється навіть близько не схожим на відчуте. Слова розгризають йому горлянку, гробаками вивалюються на груди, шкіра вкривається тріщинами, наче земна кора у вулканічних переймах. Олександр Станіславович задихається від безнадії марних зусиль, його очі стікають лавою, як стільники медом, електричні полиски пробігають зморшками одягу і зникають у ґрунті. В бетоні. І залишаються тільки сльози, які можна читати, мов текст для сліпих.

Юра нарешті відповзає від батька, зашпортуючись, зводиться на рівні, лишає батькове тіло, плентається до трапа. Аякс і Маланка заповзають по східцях, чіпляючись за поруччя. Вогненнокоса жінка, стюардеса, Аяксова мама, легенько підштовхує кожного до салону. Ніхто не обертається. Ще вистачає сил дістатися крісел і сісти. Не гуртом, порізно, кожен вибирає собі крісло біля ілюмінатора. Окрім них у салоні більше нема нікого. Юра притуляється чолом до шкла і дивиться на батька. Той встає і, зашпортуючись, поволі бреде геть з летовища, не озираючись, притискаючи до грудей червоне муліне довкруж чорної рани — страшної безмірної діри в Юриній світобудові.

Нарешті спокій, жодних сліпучих спалахів, ніякого оглушливого гуркоту — ватяна тиша, безгучні вібрації літака, хмари довкруж — труться об ілюмінатори своїми пухнастими боками. Ніхто не розмовляє. Про що їм розмовляти? Маланка і Юра засинають. Аякс відлипає від споглядання хмар і раптом бачить поряд із собою Sky-Doll. Мальована сексі хтиво посміхається Аяксові й підморгує. Аякс безпомилково відчуває наближення стриптизу. Він стільки разів малював її роздягненою, цю коміксову істотку, що забув, як збуджувала його та мить, коли він лише починав уявляти собі форму і колір її пипок, обтиснутих намальованою тканиною. Аякс зиркає вперед і помічає руду копицю над спинкою крісла в кінці салону. Встає, вже знаючи, вібруючи від радісного хвилювання і розчулення, вибирається повз Sky-Doll, навіть не торкнувшись її, навіть не перевіривши, яка вона на дотик, йде проходом — і дійсно бачить маму. Падає поряд і кладе їй голову на плече. «Пристебнися», — шепоче мама і сміється, куйовдячи йому волосся.

— Це що — чорний гумор? — мимрить Аякс у мамине плече, втискаючись лицем у шорстку синю тканину.

— Та ні, сину, уважність до власної безпеки — це прояв зрілості. Навіть мудрості.

— Ма, куди ми летимо? До Катманду?

— Ні, я намагаюся доправити вас до Чистої Країни.

— А що там зі мною буде?

— Ну, не знаю — це від тебе залежить. Наприклад, тебе ковтатимуть будди і так вчитимуть тебе. Це весело.

Аякс намагається уявити собі, як його ковтатимуть будди, і засинає. Просто поринає у невагомість, у ніщо, поступово втрачаючи відчуття маминого тепла. Але відчуття позбавленого барв і звуків спокою залишається.

В Аяксів спокій, наче цівка води за комір, просочується холод. Йому сниться, що мама будить його до школи. Ще трохи, ну будь ласка, дай мені поспати ще п’ять хвилин, там же зима…

— Прокидайся, сину, я маю сказати тобі найважливіше з усього, що ти чув, — повторює мама все ближче і ближче до осердя безвиразного спокою. Можливо, це навіть її голос ллється холодною цівкою йому за комір піжами. Ну мааа, ну будь ласка…

— Сину, послухай мене! Я мушу тобі сказати. лишилося дуже мало часу, синку, часу зовсім не лишилося, Аяксе! — Аяксові здається, що мама стягла з нього ковдру, він скулюється від холоду, мов ембріон, намагаючись утримати сон, спокій і рештки тепла.

— Аяксе! Послухай мене! Я НІЧОГО НЕ МОЖУ ДЛЯ ТЕБЕ ЗРОБИТИ!

Аякс похоплюється, наче його підкинуло вибухом чи пострілом. За ілюмінаторами споночіло, в салоні кволо світяться ліхтарики уздовж стелі. Мама дивиться на Аякса з таким болем, з такою любов’ю, що йому здається, ніби ця зболена ніжність розчиняє кістки, розчиняє те, що він звик називати своїми кістками, хоча жодного разу їх не бачив, навіть на рентгені.

— Ти дуже важкий, сину. Я воліла би взяти на себе твою ношу, але, на жаль, таких чудес не буває, бо це суперечить закону карми, я не можу помінятися з тобою, закрити тебе собою, підмінити собою тебе. Поки ти ще не спиш, запам’ятай: кожна істота — це твоя мама і твій батько, навіть якщо це не людина. Ти оточений батьками, навіть якщо ні ти, ні вони не пам’ятаєте одне одного. Усі твої батьки — це твої діти. Ти відповідаєш за них. Тож, будь ласка, спробуй навіть подумки не бажати чиєїсь смерти. Якщо ти забудеш мою зовнішність, яку ти знав за оце щойно минуле твоє життя, ти знайдеш мене всюди. Навіть у самому собі. Літак падає. Зараз він зникне. Але ти — не зникнеш. Ще невідь як довго. Навіть якщо нічого не пам’ятатимеш. А ти нічого не пам’ятатимеш. Не проґав — зараз буде світло.

І настає світло.

І світло є.

І світло триває, поки не починають затягуватися і зростатися краї рани у просторі.

А простір — це дим, туман, хмари, smoke, vogue, смоґ…

Коли в літаку раптом зникає освітлення, Аякс зауважує, що настала ніч — за ілюмінаторами не видно навіть зірок — мабуть, літак влетів у хмару. Мамині слова зблискують у пітьмі різнокольоровими іскорками, розсипаються, мов приск довкола ватри, і гаснуть на спорожнілому сусідньому кріслі. Туманний морок остаточно розчиняє сприйняття, думки, салон літака. Аякс гулькає в сон так, ніби цілу добу глушив портвейн з горілкою. Йому сниться Піхва. Велетенська вульва, свіжа, як океанська мушля, ніжна, як мамине молоко на щоці…

Крізь сон він відчуває, як муляє йому незграбно підіткнута під праву щоку подушка. Голос жінки вві сні дедалі ближчий, наче хтось іде до нього крізь анфілади з дальнього кінця кам’яного замку,

ні,

просто вона скрикує за стінкою, в сусідній кімнаті, й цей звук запускає розумову машину, оприявнюються окремі слова, складаються у фрази, у фразах визріває упізнаваний сенс, сенс ущільнює простір і утискає безмежну темряву до відчутних розмірів рідної хати.

Хати, котра наповнюється значенням і сенсом роїстих щоденних подій, маленьких, звичайних, плинних подій, котрі складають твоє маленьке, звичайне плинне життя, подій, переважна більшість яких є просто твоїми фантазіями, сподіваннями і страхами, просто думками, вони невпинно вмирають і народжуються, з’являються і зникають, — з такою швидкістю, що ти про них одразу й забуваєш — тільки насичуєш ними хатній простір, аби хата пам’ятала і тримала купи твоє «я».

Густа непроглядна темрява, в якій не видно навіть титрів. Можливо, це просто чорний екран, з-за якого долунюють голоси:

— Аааааааа, дідько! Як це мене вже задовбало! Все, це вже край, я сама нарешті куплю безперебійник!

— Що таке?

— Ти що, не бачиш? Знову вирубили електрику!

— І багато в тебе ґиґнулося?

— На щастя, я не працювала! Кіно дивилася.

— Тю, чого тоді так репетувати? Зараз ввімкнуть і додивишся.

— Не буду.

— Вередуєш?

— Ні. То був майже кінець… знаєш, може, й добре, що так… я чомусь не хочу знати, чим усе закінчилося.

— Хоч що за фільм?

— Назва така поморочена — «Мара Примари».

— Про що?

— Та тупняк. Купа діалогів, усі тільки базарять, базарять і нуль екшну. Гівняний арт. Про бардо.

— Це про леді ін ред?

— Що ти мелеш?

— Про тьотьку в бордовому?

— Нє, про стан після смерти, чи під час смерти — я так і не зрозуміла.

— Смерти нема.

— Ну да. Розкажи це комп’ютеру. Клац — і нема. Задовбали вже тою електрикою.

У Місті Небесних Музикантів, на його північній півкулі, безшелесний травневий спадень дивиться крізь абрикосовий цвіт жовтими, як у тигра, очима на відвідувачів маленької вуличної кав’ярні. Кілька днів тому хазяїн кав’ярні наказав повиносити надвір парасолі, пластмасові стільці і хиткі столики, встановити їх прямо на брукований хідник — під крони абрикосових і грушевих дерев. Людей в кав’ярні одразу побільшало, але тільки за шинквасом, бо лишатися кавувати в приміщенні охочих нема навіть серед тих, кому забракло місць надворі. Хазяїн часто зиркає на людей за столиками і тішиться з прибутків. Крізь вітрину він спостерігає за людськими припливами і відпливами, міркує, чи вже час вмикати телевізор на барі, бо за півгодини почнеться футбол, відраховує здачу за пиво, доки осідає в келиху піна, пригадує, що син просив грошей на нову дошку, бо його скейт, мовляв, уже геть роздовбаний, а сам, між іншим, отримав шістку з алгебри, до слова, чи не сказати он тому пацану в бандані, отому, за кутнім столиком, що паркувати мотоцикли на хіднику, тобто на території кав’ярні, заборонено, може, тоді він або замовить ще пива, або вшиється звідси, хоча насправді жодних проблем, але у всьому має бути порядок і лад… Скоро підтягнуться музики, і де, в біса, Драґонові поставити свій контрабас, якщо там мотоцикл, і взагалі, мотоцикл і контрабас — це неправильне поєднання речей у порядній кав’ярні.

А он ту руду хазяїн знає, вона майже щодня сюди приходить, але якось безсистемно — в різний час, і замовляє теж різне — то каву, то мартіні, то салат, то пиво, то Криваву Мері. Сьогодні руда знов якихось туристів притягла. Хазяїн прислухається: точно, так і є — знову говорить про якогось Павича, ніби це його улюблена кав’ярня, цього Павича, і ніби він сюди часто приходить на каву, просто зараз вони, мабуть, розминулися, але, якщо взяти по пиву і трохи зачекати, він неодмінно з’явиться.

— Доброго вечора! П’ять пив, будь ласка, — звертається до хазяїна руда.

«А вигляд у неї нещасний, — думає хазяїн, розливаючи пиво, — неприкаяний якийсь, наче вона щось шукає і сама не вірить в існування того, що шукає. Але, бач, постійна клієнтка. Та ще й заманює мені туристів тим своїм Павичем. Може, запропонувати їй посаду арт-директора?»

Жовті, як у тигра, очі спадню поволі тьмяніють на грозу — і на абрикосових квітах тихо згасають золоті і рожеві бліки. Міцний подув вітру з ріки шарпає парасолі, висаджує білий пелюстковий феєрверк, жбурляє до прочиненої кав’ярні вогкий клубок запахів — річкового мулу, абрикосового цвіту, бензину і пилу. В небі над парасолями і деревами спалахує перша блискавиця, зшиває електричною білою ниткою хмари і брук. Гримить так, ніби прямо в кав’ярні поїзд метро зійшов з рейок.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.