ВЕСНА ОЧИЩЕННЯ

ГРОМОВИЦЯ.

Ворожіння.

Громові

обряди

Ворожіння, ворожба - передбачення майбутнього, долі; в древності - один із головних обрядів богослужіння.

Ворожбит - «професійний» волхв. Ворожбити й ворожки по зорях тлумачать сни про життя та смерть, застерігають від лихих людей, відводять лихо... Це ті самі жерці, що знали Божу волю й уміли по-Божому говорити.

«Українська міфологія»

Над морем глибоким - явір високий,

Грай море, радуйся, земле, Вік до віку!

А на тім яворі сиз орел сидить,

Сиз орел сидить да в воду глядить,

У воду глядить, з рибою говорить:

- Ой бути нам, рибо, і/ одного пана,

У одного пана, гса/іа Івана.

Тобою, рибо, гості вітати,

А ліош пером - листи писати!

Народна колядка

Я знову в Карпатах. Нині - Різдво, й ми з друзями вирішили провести його в горах. Для мене це ще одна нагода побачитися з Мольфаром. Цього разу я зателефонувала йому з Києва та попередила, що приїду (так, сучасні шамани користуються телефоном, комп’ютерами та іншими досягненнями цивілізації). Мені відомо, що Різдво й святочні дні - особливий час для магів, тому я хотіла знати, чи може прийняти мене Мольфар. Заразом я везу йому кілька своїх статей про мольфарство, що вийшли в київських журналах та дайджестах, а також - нові книги. Тому що мій Мольфар - охочий до читання, має чималу бібліотеку та ретельно стежить за новинками як художньої, так і науково-популярної літератури.

Ми прибуваємо до Косова. Зимові Свята в Карпатах - щось особливе. До сьогодні там ходять по домівках веселі колядники, віншуючи ґазд і бажаючи їхнім родинам щастя - на весь наступний рік. Донині в Карпатах збереглася традиційна «Маланка», веселий новорічний вертеп, коріння якого сягає незапам’ятної давнини, та різноманітні різдвяні ритуали, що збереглися тут ще з часів язичництва. І хоч сучасна молодь уже не цілком розуміє значення цих обрядів, вони зберігаються - бодай у вигляді веселої гри-маскування. І це дуже важливо: тому що святочні пісні - це ті самі примівки, священні заклинання, створені впродовж віків нашими предками. їх не змогли знищити християнські священики - такі пісні набули нового християнського звучання і почали прославляти народження Сина Божого, але хто є Христос, як не нове Сонце, котре подарувало людям світло Вчення Любові? Втім, це вже інша тема...

Потім прийшли новітні творці «світлого майбутнього», а згодом - настав час технічного прогресу. І люди самі відмовилися від давніх «забобонів». І можливо, тим порушили ритми в природі: ми, люди, як незаперечна часточка Буття, перестали цими прадавніми заклинаннями підтримувати велику рівновагу, про яку говорив Мольфар?

Цей період - зимове сонцестояння, Новий Рік, Різдво, час народження нового Сонця, а потім і Сина Божого - завжди був особливим. Сонце повертає на весну, день стає довшим. Людський погляд має змогу охопити весь рік. Крім того, ці довгі, зимові ночі - час для магічних обряд о дій. Особливо шанували мольфари першу ніч по зимовому сонцестоянні: її називали «відьомською» і вважалося, що в цей час народжуються дуже сильні відьми та чаклуни.

У мольфарських ритуалах, як і в інших староєвропейських та шаманських традиціях, ніч ніколи не була ворожою до людини, на відміну від пізніших, християнських уявлень, коли всі священні теми, ритуали і методи язичництва апологети християнської традиції позначили «диявольським тавром» . Мольфарська ніч не випускає на волю ворожі сили і лихих духів. Вона - найдієвіший час для ритуалів та обрядів, пов’язаних із потойбічним світом. До ночі зверталися і в примівках, спрямованих на захист від ворогів.

Міч темна, ніч тишна, сидиш ти на коні буланому, на сідлі соколиному. Замикаєш ти комори, дворці і хлівці, церкви й монастирі, і київські престоли: замкни моїм

І ворогам губи і губища, щоки і пращоки, очі й праочі, щоб вони на мене, нарождену, хреще-I ну й молитвяну рабу Божу (таку-то), зубів і У І очей не витріщали, гніву в серці не мали, щоб усе поважали і в добрих мислях мали¹⁵. і

Закон рівноваги діє і у виборі пори дня: для цілительства та ославлення - день, для ворожіння, замовляння чи інших магічних дій - ніч. А Різдвяні Святки - час найдовших ночей і сутінкових днів - найкраща пора для ворожінь та заклинань на цілий рік.

Колись наші предки у день сонцевороту запалювали новий вогонь із 12 полін. Число

12 було оточене особливою пошаною в усіх слов’ян та інших європейських племен. З дванадцяти криниць набиралася вода для ворожіння хрещенським вечором. Магічні цілительські практики знають дванадцять священних трав. Дванадцять сортів дерева та трав входять до Купальського багаття в день літнього сонцевороту.

Дванадцять полін Свят-вечірнього «живого вогню» («живим» називають вогонь, запалений природнім способом - тертям або викрешуванням, і для магічних обрядів годиться тільки такий вогонь) - це символ зладованості та світової гармонії. Урочистий цикл новосонячних обрядів наші предки починали зі спогадів про минулий рік і закінчували ворожінням на майбутнє, на долю.

Святки - це дні, коли навіть зараз жителі Карпат згадують свою космогонію, ту символічну картину світобудови, яку тисячі років тому створили предки українців, і якою наскрізь пронизані колядки. Майже в кожній колядці згадується і Дерево Життя -Світове, Небесне Древо, що росте у Вирії. На ньому сидять птахи-деміурги (переважно це голуби), які «радоньку радять, як світ снувати». А навколо - розкинувся Праокеан, з якого птахи-деміурги виносять «золотий камінь» і творять з нього світ живий. (А іноді з Праокеану вилітає бджілка - «Божа посланниця» і виносить з правічних вод «святий воскочок», котрий і стає підвалиною Всесвіту.) Ці колядки-замовляння - живі свідчення того, що духовна традиція в Карпатах не вмерла, а існує далі в іншій формі, колядки зближують карпатські космогонічні уявлення з подібними переказами в інших стародавніх традиціях.

...Ми з друзями, сидимо за столом. Привітно потріскує вогонь у грубці. Тихо горять воскові свічки на столі. Пахнуть смерекові лапи, внесені в кімнату.

Дзвінкий сміх під вікнами; стукіт у шибку. Прийшли колядники. Звісно, більшість із них вже не усвідомлює значення тих давніх, складних символів, які оспівує; ці юні гуцули просто повторюють строфи, яких навчили їх бабусі та дідусі. Але ми відчиняємо двері - бо колядникам відмовляти не можна. І давні боги живі доти, поки їх пам'ятають. Отже, й світ оновлюватиметься доти, поки юнаки по карпатських та інших українських селах співатимуть про чарівне Дерево Життя в золотому Вирії, де живуть старі боги та предки-рахмани...

оли не було з нащада світа, Тогди не було неба, ні землі, А но лем було синєє море,

А серед моря зелений явір.

І На явороньку три голубоньки, д Три голубоньки радоньку радять,

І І Радоньку радять, як світ сновати: — Та спустимеся на дно до моря, Та дістанеме дрібного піску, Дрібний пісочок посієме ми:

Та нам ся стане чорна землиця.

Та дістанеме золотий камінь, Золотий камінь посієме ми:

Та нам ся стане ясне небонько, Ясне небонько, світле сонінько, Світле сонінько, ясен місячик,

Ясен місячик, ясна зірниця, Ясна зірниця, дрібні звіздочки¹⁶.

Дзвінкі голоси виспівують про двох го-лубоньків на явороньку і про Сина Божого в яслах. Скільки таких Синів Божих - великих наставників і вчителів, деміургів і богів у людській подобі проходило по землі, являлося різним народам та племенам?

І ще я думаю про Дерево Життя, один із найдавніших космогонічних символів світу. Усі шаманські традиції описують і вшановують цей образ. Три світи об’єднуються Небесним Древом. Коріння - це потойбічний світ, світ мертвих, духів, світ предків. Сибірські та північноамериканські шамани називають його «нижнім», і саме туди спускається шаман по допомогу від хвороб та лих. Стовбур Древа - це видимий, дійсний світ «під Сонцем», світ живих людей. Крона - «верхній», горній світ, де живуть вищі духи та боги. І коли ми читаємо в «Слові о полку Ігоревім» про віщого Бояна, який «розтікався мислію по древу», то можливо, автор мав на увазі саме це, правічне Дерево Життя? А Боян своїм віщим поглядом і своєю відунською свідомістю (а як ми пам’ятаємо, співці в давнину були одночасно й магами, бо знали таємниці Слова) обіймеш три світи. І зі своїх «шаманських подорожей» по Світовому Древу приносив слово-блискавку¹⁷, що мало силу магії...

Зображення Світового Древа в уявленнях нанайських шаманів.

Древо Життя у традиційній українській вишивці. Полтавщина. XIX ст.

Зображення Світового Древа на писанках. Зверніть увагу на символіку двох світів, що їх з’єднує коренями та кроною Древо Життя.

Персоніфікацією Світового Древа найчастіше виступав дуб (що нагадує традицію кельтських друїдів, у яких саме дуб був символом духовного сходження), ясен (що зближує карпатську традицію зі скандинавською, де Деревом Життя був ясен Іггдрасіль), а також явір. Тут теж глибокий символ: явір часто росте над водою, а за космогонічними легендами, з-під Дерева Життя витікає джерело з живою та мертвою водою.

Там же знаходиться і священний камінь Алатир, олтар Життя, той самий «золотий камінь», який ліг у основу Світобудови. Він - символ небесних законів і символічний центр світу. Народні перекази говорять про могутню силу, що схована під цим каменем, силу, якій немає меж. Алатир-каме-нем часто скріплялися («замикалися») за-мови-примівки.

«Золотий камінь» - важливий космогонічний символ не тільки в гуцулів, а й у індоєвропейській космогонічній картині світу загалом. З-під Алатира тече жива вода, яка дає початок усім рікам на Землі. До речі, в Карпатах особливою повагою користувалися джерела, які били з-під каменя чи скелі. Будь-яка скеля, котра вирізнялася з-поміж інших, особливо якщо вона була біла, прирівнювалася до космогонічного «білого каменя» і наділялася магічними властивостями...

Напрошується і ще одна аналогія: Веда (Знання) - Джерело Життя - витікає-ви-пливає з кореня Мови-Древа, живить свій народ і все людство. Колись давно, коли світ мав єдину Прамову, було й спільне Джерело, єдине Знання. Зараз - джерел багато, як і шляхів до Тайни...

Сила цього прадавнього космогонічного образу була настільки потужною, що християнство не змогло його знищити: в пізніших християнізованих легендах та замовах «білий камінь» пов’язали з Богородицею і святими. Це образ протистояння злу та символ міцності віри замовника.

«Золотий камінь» - ще й символ Вогню, однієї зі світобудівничих стихій; «живий вогонь» також уявляли у вигляді світлоносного каменя¹⁸. За іншими легендами, Ала-тир-камінь слугує олтарем, на якому горить Живий Вогонь життя. «Золотий камінь» часто виступає у мольфарських замовляннях як символ «сили непоборної». Ранньої весни, за повір’ями, із «золотого каменя» викрешується перша блискавиця і в чарівному казані з допомогою живого вогню вариться чудодійний напій (весняні грозові дощі)¹⁹. У деяких слов’янських легендах «хранителькою» Алатир-каменя і Живого Вогню на ньому була богиня-громовиця. У пізніших, уже християнізованих, замовляннях біля «золотого каменя Алатира» перебуває сама Богородиця, яка в багатьох слов’янських регіонах шанувалася саме як хранителька і розпорядниця небесного вогню, а отже - богиня-громовиця з дохристиянських вірувань.

Я недаремно згадала про грози, але про це згодом.

Наступного дня я їду в маленьке карпатське село, де чекає на мене старий Мольфар.

Цього разу гори похмурі та грізні у своїй сіро-білій непорушності. Вони зачаїлися, вкриті снігом. Лісові духи та чугайстри сплять, і саме взимку гори, можливо, найнебезпечніші...

У хаті в Мольфара гаряче натоплена піч, його дружина пече пироги - на святочну різдвяну вечерю прийдуть діти й онуки, а ми розмовляємо тут-таки, бо в мольфарському «кабінеті» не топиться й там дуже холодно.

Ми говоримо про способи мольфування і види мольфарів. Кожен мольфар має свій власний стиль і напрямок роботи.

- Коли молодий мольфар проходить ініціацію, тоді визначається його «стиль», - говорить Моль-

фар. - Є мольфари від цілительства, є від худоби. Є ті, що відвертають наведену злими відьмами або чаклунами недугу та напасть, є громівники - повелителі стихій, котрі захищають поля й луки від грому й граду, від повеней та ураганів.

Наприклад, основна спеціалізація мого співрозмовника - цілительство. Його духовний наставник і провідник іншими світами - святий Пантелеймон, якого під різними іменами знали всі народи світу: бог-цілитель, покровитель лікарів і знавців хвороб.

Звісно, кожен мольфар володіє інструментами всіх видів практичного магічного мистецтва. Іноді й «світлий» мольфар послуговується засобами, методами та інструментами чорної магії - для захисту, для відвороту злих чар іншого мага, для того, аби знову привернути втрачену любов.

Я пам'ятаю мольфарські слова про рівновагу, але злий журналістський язик не втримується, і я запитую в Мольфара про етику стосунків білого мага з «темними» методами та інструментами.

- Судіть самі, - відповідає він. - Якщо чоловік, заклятий приворотом, покинув дружину з дітьми й пішов до розлучниці, то чи маю я право не допомогти нещасній жінці? А будь-яка любовна магія привороту - це інструмент магії чорної, бо маг здійснює маніпуляції з волею та емоціями людини.

- А якщо чоловік без привороту, сам покинув дружину заради кохання до іншої? - запитую я.

- Отоді й постає етична проблема для мага, -відповідає Мольфар. - І світлий мольфар спершу поговорить із людиною, спробує переконати її, аби обійтися без привороту. Наприклад, можна провести спеціальний ритуал «ославлення»: ясного сонячного дня над людиною читається спеціальна примівка - на те, щоб її супроводив успіх у стосунках із людьми, щоб її любили і чоловік чи дружина, і друзі та колеги, і всі, кого та людина зустріне на своєму шляху. Ця примівка додає сили та впевненості в собі. І я певен: жінка, над якою проведено такий ритуал, сама поверне свого чоловіка без будь-якої темної магії...

обрий день тобі, сонечко яснеє!

Jh святе, ти ясне-прекрасне; ти чисте, зеличне й поважне.

Ти освічуєш гори, і долини, і високії моги-L ли, — освіти мене перед усім миром: перед Д панами, перед попами, перед царями, перед [ І усім світом білим — добротою, красотою, любощами й милощами: щоб не було ні любі-шої, ні милішої од мене, народженої, хрещеної, молитвяної.

Яке ти ясне, величне, прекрасне, щоб і я така була ясна, велична, прекрасна перед світом білим, усім миром християнським.

На віки вічні.

Амінь!

Звісно, іноді мольфари не відмовляють жінкам, які приходять до них просити, щоб повернули щастя в родину. Тоді проводяться два спеціальні ритуали: «відвертання» чоловіка від розлучниці та «привертання» його до дружини. Ритуал, спрямований на «відвертання» проводиться з допомогою вовчого горла. До слова, і при виконанні інших ритуалів, покликаних розділити людей, теж використовуються вовчі кістки. Іноді мольфар користується й іншими предметами.

Усі ритуали та замови, спрямовані на любов і кохання, проводяться на цукрі. Над ним читається спеціальна замова, потім той цукор треба підсипати людині, котру хочеш привернути, в чай або каву. Коли вона вип’є напій - спалахне жагучим коханням, погасити яке може тільки той мольфар, котрий здійснив обряд, або чаклун, сильніший за нього...

З етичних міркувань я не наводжу в книзі тексти темних примівок, спрямованих до поневолення іншої людини та до впливу на людську свідомість і волю. Хоча магія не діє в руках непосвяченого, спокушати читачів не слід. Мольфари кажуть: «Раз на рік і суха вербина стріляє», а серед року є такі дні й години, коли збуваються слова та обряди, навіть якщо вони промовлені й виконані абсолютно несвідомо.

Якийсь час ми говоримо про те, що кожна жінка має власну магію і їй не потрібен жоден мольфар.

- Атож, - каже мій наставник. - Ви ж самі знаєте: коли жінка хоче звабити чоловіка, вона пускає в дію весь свій магічний арсенал, подарований самою матір'ю-природою. І жоден чоловік не встоїть перед нею. Та тільки сучасні жінки перестали дослухатися голосів ізсередини, розучилися чути Природу, тому й шукають допомоги в чаклунів та ворожбитів...

Кожен мольфар (а раніше такі жили майже в кожному карпатському селі) славиться якимось особливим хистом. Були, звісно, й окремі Великі Мольфари, до котрих ішли люди з усіх околишніх сіл і навіть із-за Карпатських гір, про яких ще за їхнього життя складали легенди: розповідали, що ті мольфари такі сильні й могутні чаклуни, що можуть з неба зорі зводити, варити холодець із води, а з гвіздка в стіні - молоко доїти. Кожна людина, спосіб життя якої не до кінця зрозумілий оточенню, піддається міфологі-зації. І будь-яка дія такої людини обростає легендами, що потім перетворюються на казку народну...

Одним із таких Великих Мольфарів був Михайло Тарадута. Жив він у XIX столітті на Буковині, й саме він став прототипом Юри-мольфара в «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського. Про цього «не-простого» розповідають багато історій. І про те, як він молоко з берези точив, і як хліб із порожньої крисані діставав. Розповідають і таку бувальщину...

одного ґазди захворіла корова: й молока мало дає, і риче весь час, і їсти не хоче. А без корови гуцульській сім’ї сутужно. Отже, як настав вечір, дістала ґаздиня зміїне линовище, звила його в кільце, підвісила до сволоку на своїй волосині. Поворожила. І справді, показало линовище, що корову зчередувала відьма.

Що робити?

Узяв господар хлібину та курку в мішок, та й пішов на край села, де самотньо жив Тараду-та. Казали люди: був він великим знахарем і моцним чаклуном, знався і з янголами, і з бісами. Міг той мольфар і щастя людині прикликати велике, і негоду відігнати, й нечистого духа заклясти, аби вірно служив та допомагав багатство примножувати. Прийшов ґазда до мольфара, розповів про своє лихо. Вислухав його чародійник. Розпалив люльку, — покурив, подумав. А потім промовив: А «Твоє щастя, що нині переддень Благовіщення, якраз зручний час. Я прийду, полікую твою корову. А тобі розповім, що маєш зробити, щоб більше такого не було. Але за те маєш віддати мені двох овець». Погодив-

і ся той ґазда, і тоді Тарадута сказав: «Візьми полотняний мішок, всип туди солі, піди І завтра до схід сонця в ліс. Знайди мурашник, розгреби його трохи, поклади туди сіль, і загорни, і не обертаючись іди додому. А як прийде святий Юрій, то теж устань до схід ^ г сонця, поклади в полотняний мішок стільки ж цукру, як було солі, піди до мурашника, витягни сіль, а цукор залиш біля мурашника і не обертаючись іди додому. Давай ту сіль потроху корові в їжу, і жодна відьма не зможе відібрати в неї молоко...»

Так сказав Тарадута, а потім надягнув кри-саню, підперезався чересом, узяв торбу з якимось начинням та й пішов із ґаздою до нього додому. Вивів корову з хліва, облив її водою з пляшечки, а потім розмішав борошно у воді. Додав туди дрібку солі та голівку часнику зі своєї тайстри, долив якоїсь темної рідини з пляшечки, щось пошептав, похрестив корову ножем і сказав таку примову: «Вийшов червоний чоловік із червоного моря, напас червону зорину на червоній паші, здоїв червону зорину в червону дійницю, процідив червоне молоко в червоні а І ґелетки, зібрав червону сметану і сколотив У червоне масло, поніс до червоного міста П на червоний ярмарок продавати. Прийшли /| люди, купували-торгували, нічого не чули, L не знали. Так аби за ту святушку, зорину І чередійники аби не чули, не знали, аби ще-iJ зли-пропали, так як дим щезає-пропадає, ' ніхто не знає, гди си діває...»

І Так примовив, попрощався і сказав ґазді на ' прощання: «Після Юрія жду тебе». Та й пі-'і шов домів.

' Ґазда зробив усе, що казав йому мольфар, — і ^7 корова перестала хворіти, молока додалося в неї. Господарі раді, та ось треба йти розплачуватися з чародійником, а жінка й каже: «Та що він там зробив — пошептав щось та водою корову напоїв. Досить йому й однієї вівці». Так вони поговорили та й полягали спати. А вранці встала жінка, пішла корів доїти — а їх нема в хліві! Вона туди-сюди — нема. Коли чує, десь нагорі корова мукає. Глянула — корова з телицею на горищі хліва, де сіно зимою зберігається. Голови повистромлювали у віконце і ричуть. А місця там так мало, що й людина ледь-ледь поміститься. Жінка в крик: що за лихо?! Коли хтось кахикає за ворітьми. Вона дивиться — стоїть Тарадута і посмішкується. Ґаздиня в крик: «То ти зробив?» А він: «Ти ж не захотіла віддячитися, як слід, то тепер маєш». Чоловік теж із хати вибіг. Почали вони вдвох .і із жінкою просити мольфара, щоб зглянувся ' V на них, а вже вони спокутують свою про-

IV вину перед ним. «Добре, — відказав Тара-^ дута. — Ідіть у хату й не виходьте, поки не J покличу». І вже щось бурмоче собі під ніс. І Закінчив шептати, махнув рукою, покликав

ґаздів надвір. Вийшли вони, дивляться — а їхні корови вже в стійлі.

Звідтоді ґазда всім наказував, аби-сь не лаялися з мольфаром...

Ця бувальщина - яскрава ілюстрація до стосунків мольфара з людьми та до розуміння мольфарської діяльності в цілому. Мольфара поважають і побоюються, до нього йдуть на поклін, коли є нагальна потреба. Його задобрюють і винагороджують, коли він допомагає. Мольфар якщо й призначає платню за свою роботу, то тільки після зримого результату. Якщо людина дотримується домовленостей - усе гаразд. Якщо ж замовник намагається перехитрувати мольфара, то розплата теж настає дуже швидко. Причому в такій формі, щоб для господаря раз і назавжди стало все зрозуміло.

Подібні бувальщини розповідають і про Гоя із Шешор, який був одним із останніх Великих Мольфарів. Одну з таких історій мені розказали в Косові.

ішли якось до Гоя дві куми. Взяли, як годиться, дарунки (гуцули навіть сьо-"“годні рідко розплачуються з мольфаром грішми, частіше — харчами чи іншими гостинцями). Ідуть дорогою та й гомонять.

Одна з жінок і каже: «А може, то все неправда, що про діда говорять? Може, він і не вміє нічого?» А вона несла мольфарові кошик яєць. Та й вирішила: «Не понесу йому всіх яєць». Відібрала трохи яєць із кошика, сховала їх край дороги у бур’яні, лопухами прикрила. Та й пішли жінки далі. Прийшли на дворище до Гоя. Він спершу прийняв одну жінку, а до тієї, що не вірила, каже: «А з тобою й говорити не хочу. Не вірила мені? Називала старим брехуном? Яйця сховала? Тог йди собі геть. І яєць теж узяти не зможеш», у Ідуть куми назад, дійшли до місця, де були г яйця сховані. Жінка тільки туди, щоб узя- і ти, — а там замість яєць гадюки... J

Обидві ці історії досить типові та вказують на одну цікаву річ. Цілком імовірно, що в обох випадках мала місце «мана», ілюзія, якій піддалися очевидці, герої бувальщин. Відомо ж, що запорожці-характерники теж уміли «пускати ману», відводити очі ворогам, щоб врятувати своїх побратимів або отримати перевагу в нерівному бою. А карпатські мольфари в мирний час використовували це вміння для зміцнення свого авторитету. Тим більше, що прості люди завжди з осторогою чи деякою зневагою ставилися до людей, які не працювали на землі й біля худоби. «Робота» ж мольфара, як правило, з

першого погляду непомітна, тож їм і доводилося використовувати деякі свої вміння для підтримання престижу серед односельців.

Взагалі, спеціалізованих мольфарських мистецтв налічувалося більше десяти видів.

Були спеціальні мольфари «від внутрішніх хвороб». їх прозивали «бабиці». Так у народі називали шлункові хвороби, тож від цього пішла й назва різновиду мольфарсько-го мистецтва. Такі хвороби, як сказано в примівці, можуть бути «з води, з землі, з нужди, з роботи». Важливою складовою мольфарського мистецтва було й ворожбитство. Ворожбитами називали магів, які спеціалізувалися на ворожінні, віщуванні, передбаченні долі. Такий мольфар тлумачить по зорях сни, відводить лихо, за особливими книгами провіщає майбутнє.

До речі, про книги. Зараз в ученому світі їх зазвичай називають апокрифами. Народні перекази розповідають, що ці «чарівні книги» створені богами в незапам’ятні часи. Згодом їх доповнювали ті, кому вони належали, - волхви, чародії, згодом ворожбити й мольфари. Вони записували до книг народні перекази, замовляння, прикмети. Легенди розповідають, що ці «апокрифи» -то частини великої Чорної Книги, яка «з на-щада світу» зберігалася у Вирії, під золотим Алатир-каменем.

Вважалося, що, помираючи, чародій мусить передати наступникові разом із даром і свою Книгу. Від цього в пізніші, християнські часи, людей із магічними властивостями називали чорнокнижниками, і християнська церква жорстоко переслідувала тих, кому до рук потрапляла така книга, а самі книги намагалася знищувати.

До наших днів дійшли назви та приблизний зміст кількох із таких «Чорних Книг». Наприклад, «Врата Аристотеля» - збірник відомостей про медицину, фізіономіку і астрологію, «Громник» - передбачення погоди, врожаю, подій за допомогою спостережень за громом і блискавкою²⁰. Популярним апокрифом був «Зелійник» - опис чарівних та цілющих трав із вказівкою на примівки, що використовувалися в цілительстві, а також «Колядник» - прикмети відповідно до днів, на які випадало Різдво. Наприклад, якщо Різдво випадає на середу - зима буде довга й тепла, весна з дощами, жнива добрі тощо. Ще однією «таємною книгою» був «Путник» -книга про зустрічі, що суджені людині²¹.

Але найбільшої слави зазнала «Зодія» або «Зодій» - збірка астрологічних відомостей про вплив зірок на долю новонароджених, на долю цілих народів, віщування майбутнього. Я особисто знаю старих людей, які в молоді літа ходили до мольфарів ворожити про майбутнє саме на цій книзі²².

‘краз закінчилась друга світова війна. 'Чоловіки, батьки, брати верталися додому. І вже доходив кінця 1945-ий, а в одну хату батько так і не повернувся. І його дочка вирішила піти до якогось ворожбита, аби дізнатися: чи чекати батька додому? Старі люди порадили їй піти до Гоя із Ше-шор: той старий ведун мав славу на всі гори як ворожбит і примівник, і мольфар-цілитель. Казали, правда, що з нечистим духом знається і не від світлих сил його майстерність, та кращого від нього, мовляв, на всю Верховину не знайдеш.

Пішла дівчина до нього. А людей на подвір’ї — тьма-тьмуща, і всі за якоюсь потребою. Аякже, хіба з доброго життя людина піде до мольфара? Дочекалася дівчина своєї черги, зайшла в кімнату. Навпроти, під стіною, стоїть великий стіл, за столом — сидить

господар. І тут дівчина глип на піч — а в запічку щось сидить. Спершу вона подумала, що то кіт, а потім придивилася — для кота нібито велике: чорне, волохате, з величезними вухами, жовтими очима, і язик червоний звисає аж до припічка. Дівчина хотіла не виказати, що вона щось побачила, глянула на інших людей, і зрозуміла, що вони нічого не бачать. Але як би вона не вдавала байдужості, все одно погляд тягся до дивної істоти. А воно сидить — і вмивається та очима світить.

А Гой устав з місця, підійшов до дівчини й суворо мовив: «Іди геть, коли дивишся на те, що не належить бачити...» І виштовхав її з хати.

І тоді вона вирішили піти до іншого діда, який, казали, мав чарівну книгу, по якій міг розповісти «всеньку долю світу білого». Пішла. Дід посадив дівчину, не питаючи, що її тривожить, дав розгорнути величезну книгу. Потім глянув на малюнок і каже: «Твій батько був у полоні, але вже йде до тебе. Він повернеться з далекої дороги, але ти його не впізнаєш».

Здивувалася дівчина: як це я не впізнаю свого батька? Але так і сталося... За місяць по тому ворожінні повернувся батько додому. Зайшов у хату, привітався. А дочка його й пи- Г тає: «Вам кого? Може, я допомогти можу?» у А батько сів на лаву, та й каже: «Марічко, чи Г ти мене не впізнала?» І тоді вона згадала, що 1 їй казав старий мольфар... J

До речі, Гой із Шешор помер лише два роки тому, було йому понад сто літ, і він до останніх днів приймав людей. Мій наставник каже, що це був справді один із останніх Великих Мольфарів, хоч і сила його давалася від темних духів. Він був великим провидцем, і такою була магічна сила цього мольфара, що навіть примівок він ніколи не читав. Коли людина приходила до нього, Гой брав воду, виходив на дві хвилини з нею в іншу кімнату, повертався, казав, що треба зробити, та й по всьому! Нікому старий Гой не передав своїх знань: не було в нього учнів, жив він самотньо. І помирав тяжко - як кожен мольфар, котрий не передасть своїх знань. Настільки тяжко помирав, що інші мольфари з усієї Гуцульщини (хоч і мало їх зосталося), відчули, приїхали до Шешор, і три дні молилися над умираючим, щоб полегшити його страждання...

Ще одне мольфарське мистецтво - звіз-дарство. Звіздарями називали тих мольфарів, котрі вміли читати людські долі по небесних тілах. Це не обов’язково була «традиційна» астрологія, бо крім знання шляхів небесних тіл та значення їхнього впливу на долі, звіздарство також включало справжню магічну практику. Наприклад, якщо дівчина не могла вийти заміж (здається, усе в неї є: і врода, й посаг, і розумом Бог не обділив, а вродилася, як кажуть мольфари, «бездоль-ною », та й не може знайти свою пару), то вона йшла до звіздаря чи звіздарки, й ті проводили ритуал «парування зірок». Темної, безмісячної, але ясної ночі (коли всі зорі видно на небі) йшов чародійник разом із дівчиною до старої криниці, у воді, де відбивалося зоряне небо, попарно лічив зорі, за визначеними і відомими тільки йому ознаками. І коли знаходилася зоря без пари, - то й була доля людини. І за тією зорею звіздар розповідав дівчині, де живе її суджений, бідний він чи багатий, яку має вдачу, та до чого вдатний, із якої він родини та в якій стороні світу живе. І якщо дівчина погоджувалася на такого чоловіка, звіздар проводив ритуал, щоб люди, суджені одне одному, зустрілися...

ш

•і

Звіздарство було важливою складовою мольфарського мистецтва.

До зірок зверталися дівчата з примівка-ми й тоді, коли хотіли надовго зберегти красу та молодість.

орі, зірниці, єсть вас на небі три рідні сестриці, четверта народжена (ім’я). Ідіть ви, зберіть ви красу, покладіть на хрещену народжену (таку-то). Як ви ясні, красні межи зірками, щоби була така красна межи дівками.

Тож зимові святочні ночі - це час для ворожбитства. Але не тільки мольфари-чарів-ники цим займалися. Прості люди, ґазди теж ворожили: на врожай, на те, яким буде рік; звертали увагу, хто в Різдво першим прийде до хати, і по тому вгадували, чи буде щастя для родини в наступному році.

Якщо ґазди підозрювали, що на їхній двір «наведено», то ґаздиня брала висушене линовище змії, звивала його в кільце та підвішувала на своїй волосині серед хати на сволоку. В який бік найдужче хиталося кільце - там, вважалося, й живе та відьма, що навела чари. Тоді йшли до мольфара і просили відвести напасть.

А дівчата збиралися вечорами й ворожили намилих-суджених, на щасливу долю, на вдале заміжжя, на майбутнє життя. Одним із найгарніших дівочих обрядів було ворожіння, що його й тепер називають « ладування». Назва цього обряду нагадує нам про ім’я богині Лади - покровительки краси, кохання та щасливого життя, однієї з головних іпостасей Великої Богині в слов’янському пантеоні, а також слово «лад» - гармонія, злагода, єдність... «Ладування» - цеворожіння на «німій воді» та золотій обручці. Вдосвіта напередодні Святвечора дівчина набирала воду: її годилося набирати мовчки, вночі (звідси й назва - «німа»). Впродовж Святків ту воду «вистоювали на зорях» (тобто виставляли на вікно, в якому найкраще було видно зірки), а в ніч напередодні Водохрещі («хрещенський вечір» у християнській традиції; до речі, він і понині вважається найкращим періодом для «страшних ворожінь») дівчата збиралися на дівочі вечорниці та здійснювали сам обряд «ладування». Воду наливали в миску, обабіч запалювали воскові свічки, прикликаючи божества стати їм на поміч та захист, а на дно миски з водою опускали золоту обручку молодої жінки, котра недавно вийшла заміж і була щаслива в шлюбі.

Так у ворожінні спліталися всі можливі символи: вода, символ життя, того Предковічного Океану, з якого вийшло все живе на землі, золота обручка - знак сонця, яке посилає на землю життєдайну енергію, а також символ щасливого, злагодженого сімейного життя, що його посилає Велика Богиня.

Святочним ворожінням було й «виливання воску». На холодну воду лили розтоплений віск і за формою візерунків на воді визначали майбутнє. Вважали, що віск і вода - дві найчистіші та найсвятіші субстанції - могли розповісти «всю святу правдоньку» про долю, про суджене. «Виливанням воску» також користувалися, щоб виявити злодія чи іншого злочинця. Вважалося, що віск настільки чистий (бо роблять його бджоли - «Божі мухи»), що будь-яке зло неприйнятне для нього, і віск обов’язково вкаже на неправедну людину.

Але найбажанішим, хоч і найстрашнішим ворожінням було звертання до потойбічних сил, на це зважувалися лише най-сміливіші. Хтось сідав у темній кімнаті з дзеркалами та свічками²³, хтось лягав спати на вивернутому кожусі в нетопленій лазні (лазня традиційно вважалася місцем проживання домових духів та душ предків). А найвідважніші дівчата ходили темної ночі (якщо святочні дні випадали на «темний місяць» , тобто останні дні циклу, коли місяця не видно) на перехрестя трьох доріг і там чекали перехожого, щоб запитати про майбутню долю.

Але щоб іти на перехрестя, слід було належно захиститися (для цього обов’язково

відвідати відьму чи мольфара), адже святки - це чаклунські дні, коли не лише нове Сонце народжується та нове Життя славиться, а й мають особливу силу злі духи, демони й темні мольфари - двоєдушники та перевертні (їх ще називали потворники). У чаклунів-перевертнів дві душі: одналюдська, а друга -демонічна. Вдень такий мольфар - звичайна людина, а вночі - собака, вовк, чорний кіт чи навіть клубок чорної шерсті. Двоєдуш-ник найчастіше має силу від злих сил, йому суджено стати упирем, чорним чаклуном або злою відьмою. У новонародженої дитини, яка може бути двоєдушником, є певні прикмети: у місці, де на грудній клітині сходяться ребра, три ямки-заглибини. Якщо батьки чи баба-повитуха помічали таку прикмету, обов’язково кликали мольфара, аби той провів обряд і вигнав з дитини «другу душу».

Брали грушевий пеньок, обрядом зв’язували його з дитиною і спеціальним

-заклятим свердлом просвердлювали в

пеньку три дірочки. Потім дві з них замазували глиною, а одну залишали відкритою. Через неї полишала тіло дитини «друга душа». Дуже часто після цього мольфар спостерігав за тією дитиною і брав потім до себе в науку, бо діти-двоєдушники мають вроджені здібності до магічного мистецтва. *

Одним із найскладніших мистецтв у мольфарській традиції вважається громів-ництво. Громівниками, або градівниками в Карпатах здавна називають тих мольфарів, котрі вміють повелівати небесними стихіями. їм підвладні громи та блискавки, хмари й вихори, град, дощ та інші «води небесні».

- Коли влітку наближається грозова чи градова хмара, я виходжу на межу людських полів і читаю спеціальне заклинання, - розповідає Мольфар. - За інструменти мені слугують градовий ніж, громова палиця - гілка дерева, якою колись я розборонив жабу й гадюку, і особливий громовий оберіг. Силами небесними та сильним словом мольфарським я відводжу хмару від людських полів, «розрізую» своїм замольфованим ножем і пускаю на ліс, на ріку, на каміння, на неживе й невжиткове. Ні в якому разі не можна допустити блискавки. Бо як блискавка блисне - то вже мольфар не зможе відвернути грозу..-.

До речі, мого Мольфара не раз запрошували організатори фестивалів та різних урочистостей, щоб він «тримав погоду». Щоправда, карпатський шаман не завжди на це погоджується, каже: не всякий дощ можна заклинати й не кожну грозу відводити. Наприклад, ніколи не можна зупиняти дощі напередодні Зелених свят. У жодному разі не можна заклинати купальські зливи або горобині ночі в серпні: традиційно наші предки в ці дні вшановували Перуна, бога грози та небесних вод, і горобині ночі - це його гуляння.

Якщо ви не були свідком грози в горах, то не можете уявити всієї величі та всього жаху цього видовища. Тоді велетенські вогняні коси розпанахують гори навпіл, і все навколо опиняється у владі Громовика. Низькі чорні хмари мчать у шаленому танці-аркані понад верхівками столітніх смерек, і ті завмирають перед нестримністю грозової стихії, а все живе нишкне та просто чекає, доки Громовиці переслідують своїх ворогів - злих духів (так гуцули пояснюють грози).

Саме тому всі магічні мольфарські обряди, пов’язані зі стихією грози, проводяться взимку, на Святки, та до першої весняної грози. З буйними громовими духами треба домовлятися, коли вони спокійно дрімають в очікуванні свого часу. Тому й обряди, зв’язані з отриманням градівничого дару та з його посиленням і зміцненням, традиційно проводяться взимку, в Різдвяні свята, в дні народження нового Сонця. Громівництво -важлива складова традиції, і цим мистецтвом карпатські мольфари славилися не тільки в рідних горах²⁴. Є чимало переказів у інших місцевостях України, особливо на Поділлі та Поліссі, про те, що тамтешні господарі кликали «дідів і бабів із гір», приймали їх у себе впродовж періоду визрівання врожаю, від Благовіщення, коли перший грім гримить, до святого Іллі, коли «громи вже небійні», щоб ті захищали посіви від граду та грози, а господарі потім платили градівникам часткою нового врожаю.

Є спеціальний чаклунський обряд для того, аби навчитися відвертати град.

Найперше треба зробити градовий ніж. Ніж у шаманській атрибутиці взагалі і в мольфарській зокрема - важливий символ сили й боротьби, захисту й жертви, справедливої помсти, але й ворожнечі. В моль-фарських обрядах він виконує дуже важливу оберегову функцію. Але, за законом протидії і рівноваги, разом із тим його застосовували для виготовлення мольфи на розпалювання ворожнечі.

Тож мольфар, який хоче отримати владу над грозовими стихіями, виконує спеціальний обряд.

Удосвіта перед Святвечором чоловік іде надвір зовсім голий («у чому мати народила») і з вістря коси виклепує собі чепе лик - спеціальний ніж. Для градового ножа годиться не всяка коса, а тільки та, яка зламалася під час першої весняної косовиці, або та, якою випадково перерізали змію. При цьому надворі має бути тихо -аби мольфар не почув нічийого голосу. Коли

він виклепав ножа, то стає навколішки і 300 разів промовляє спеціальну молитву, щоразу - одним подихом.

Цілий день той, хто вирішив стати гро-мівником, не має права розмовляти, а ввечері, коли родина сідає до святвечірнього столу, мольфар набирає в горщик потроху всякої страви, бере в праву руку свій ніж-чепелик, а в ліву - горщик зі святвечірньою стравою і обходить за рухом сонця навколо хати. Потім стає на порозі дому обличчям до сходу і просить градового царя до вечері:

Прошу тебе до тайної вечері, білий царю, водяний чорнокнижнику, тепер маю пра---во тебе до тайної вечері зазивати, закликати, запрошати, заклинати, а відтак — не пускати. Тепер я маю право тебе зазивати, закликати, а у літі ти не маєш права мені си показати. Маю право тепер тебе до тайної вечері зазивати, а у літі буду тебе спирати. Буду тебе не допус- Г кати, відвертати. Божими молитвами, перво- у вічними словами буду тебе від своїх мешт і L хитарів відвертати, водицею-орданицею роз- ' сичувати, розпускати.

Так мольфар просить чотири рази - на всі боки, кланяючись за кожним разом на схід сонця, потім вертається до хати з тією

вечерею, сідає за стіл і просить усіх рідних до вечері. І вже того вечора мольфар не сміє нікуди йти з подвір’я.

Так він отримує владу над небесними стихіями. Так зміцнює своє мольфарське мистецтво і власну силу. Бо грозова, громова стихія - це одна зі складових мольфарської традиції. Грім і блискавка - символи праці мольфара, одна із утаєних назв якої - «небесний вогонь».

Спалах блискавки відчиняє браму до справжнього Неба, до горнього, «верхнього» світу, до оселі богів. Так вважають мольфари. Тому тільки найсильніші могли змагатися з цією стихією, володіючи мистецтвом градівництва. Тому й остерігаються мольфари змагатися з грозою, якщо вже Громовик метнув першу вогняну стрілу в землю.

Блискавка спопеляє лихі сили та нечистих духів, котрі ходять по землі. Легенди також розповідають про могутніх прадавніх мольфарів, які могли силою свого вміння «ходити в хмарах», і блискавки були їхньою зброєю проти супротивників.

Вогонь, запалений блискавкою, вважався священним, небесним, і дерево, вражене «небесним» вогнем, теж шанувалося як освячене. Щоправда, таке дерево ні в якому разі не можна було брати на будівництво оселі чи кошари: вважалося, що дошка з нього притягне пожежу від грози.

Ми розмовляємо, й раптом старий Мольфар прискалює око у вже знайомому мені лукавому усміху та каже:

-А ви знаєте, що ваше ім'я дуже важливе значення має в мольфарському мистецтві?

Я знаю, що Громовиця - це одне з імен жіночого грозового божества у деяких слов’янських племен. Богиня-громівниця носила це ім’я в ті часи, коли у всій Європі був поширений культ жіночих божеств, коли ще не панував неподільно патріархат і кожен з небесних покровителів наших предків мав дві іпостасі - чоловічу й жіночу. Згодом богиня Громовиця перетворилася на гурт безсмертних небесних дів, які супроводжували бога-Громовика та наділяли людей відвагою, силою та мужністю.

Але в Карпатах, як виявилося, громовиця - це назва ще й певних явищ, безпосередньо пов’язаних із мольфарською наукою.

Громовиця - один з найважливіших мольфарських інструментів. Коли б’є блискавка в смереку, і при цьому від неї відпаде скалка, в якій є природний отвір, оце і буде громовиця. Така скалка має певні лікувальні можливості, з її допомогою від людини можна відвести зле мольфування, за допомогою цього інструменту мольфар також позбавляє лихих відьом сили (варто тільки на жінку, підозрювану в лихих чарах, подивитися крізь отвір громовиці - і всі недобрі

чари її та сила чаклунська будуть тут-таки «заморожені»).

Громовицею називають, власне, й саму блискавку. А також - дерево, в яке вона влучила. Найпридатнішими для мольфарських ритуалів вважаються смерека й дуб. Таке дерево вважається особливим: тріски його використовують для лікування - димом обкурюють людей, котрі страждають від нервових недуг, деревина ж громового дерева вважається найкращим матеріалом для музичних інструментів, особливо для скрипок та трембіт. Про останню слід сказати трохи детальніше.

Трембіта- це традиційний карпатський інструмент, що має вигляд конічної дерев’яної труби без бокових отворів. Довжина трем-

біти може бути різною, - аж до чотирьох метрів, а музичний діапазон - дві з половиною октави. Вражає те, що звуки трембіти чути більш ніж за десять кілометрів. Здавна трембітою горяни сповіщали сусідні села, які нерідко розташовувалися далеченько одне від одного, про важливі події: весілля чи народження дитини, наближення коляд-ницької ватаги чи похорон. Навесні звук трембіти знаменував початок вигону овець на полонину. Нею користувалися вівчарі в горах. Донедавна карпатські гуцули використовували трембіту в подібних випадках. Тільки останнім часом лункий, протяжний звук цього прадавнього інструменту замінили мобільні телефони. Але й сьогодні всі народні обряди та гуляння, фестивалі та мистецькі свята починаються виступом трембітарів. І зараз у Карпатах є родини, котрі з діда-прадіда займаються виготовленням трембіт, бо то - ціле сакральне мистецтво.

І цей традиційний ритуальний карпатський музичний інструмент виготовляють тільки з розколеного блискавкою громового дерева. Відразу по сильній грозі майстри, котрі роблять музичні інструменти, йдуть до лісу та шукають таке громове дерево. Спилюють його, розколюють і витримують упродовж кількох років надворі - на вітрі, на дощі, на сонці, на снігопаді, на морозі, на сухій погоді й на вогкій. А коли всі ці зміни, всі дари стихій прийме дерево, тоді роблять із нього трембіту чи скрипку. І славляться ті інструменти на всі гори. Все те мій Мольфар знає не від чужих людей, бо й сам він майстер-сопілкар, і не один музика в Гуцул ьщині грає на сопілках, виготовлених моїм наставником...

Особливе значення в шаманській традиції Карпат (а мольфарство - це, поза сумнівом, найсправжнісінька шаманська традиція) мають так звані громові камені (їх ще називають громовими стрілами), а також камені-блискавки - округлі чорні камінчики невідомого походження. Як правило, їх знаходять поблизу дерев, вражених блискавицею, і мольфари кажуть, що це - ядра кульових блискавок.

Розповідають, що, влучаючи в дерево, блискавка йде в землю, а за кілька років (називають числа три, сім і дванадцять) виходить на поверхню ґрунту у вигляді такого камінця. Не знаю, наскільки це правда, але в кожному разі на жодну з мінеральних порід, відомих у Карпатах, ці чорні, округлі камінці не схожі²⁵. Громові камені використовуються мольфарами в певних ритуалах та магічних обрядах. їх витримують у воді, а потім тією водою обливають хворих на пропасницю та інші недуги. Такі громові стріли - це природні мольфи, що захищають дім від удару блискавки. Особливо шануються громові камені, знайдені під грушею або під смерекою. Вони мають особливі властивості, зокрема вважають, що такий камінь, підвішений біля воріт, відвертає пожежу, а також відгонить нечисту силу.

Подорожуючи карпатськими селами, я не раз помічала на хатах, навіть на сучасних котеджах, зображення прадавнього знаку-оберегу, відомого під назвою «громове колесо». Це коло із вписаними в нього шістьма (як варіант, вісім або дванадцять)

шпицями чи пелюстками. Цікаво, що такий самий знак часто зустрічається на сволоках і стінах будинків на півночі Росії, в деяких регіонах Німеччини, Франції та інших європейських країн, а також у країнах південно-східної Азії. Вважається, що це охоронний знак, аби в дім блискавка не вдарила. У Карпатах його можна побачити не лише на стінах будинків. Часто цей символ використовують в орнаментах на чоловічих вишиванках та поясах-чересах (громове колесо - це традиційно чоловічий символ). Громове колесо нерідко зустрічається на держалнах та обухах старовинних топір-ців-барток. Як відомо, сокира завжди була ритуальною зброєю, а в індоєвропейських народів - також священною зброєю і символом божества грому та блискавки. Громове колесо прикрашає і круглі дерев’яні баклаги, в яких зберігають вино чи інші напої, та ритуальні посудини-рахви. До речі, останні, вочевидь, мали раніше особливе сакральне значення, втрачене згодом. Вони круглої форми, з яскравими ознаками прадавнього сонячного культу, який поєднується

із символами культу грози. З цього можна зробити висновок, що рахва - це ритуальна посудина, яка використовувалася у древніх ведунських (а можливо, також і воїнських, оскільки бог грози завжди був покровителем воїнів) обрядах.

Рахва - ритуальна посудина. Зараз рахву використовують переважно як скриньку для прикрас, але судячи з назви і традиційного оздоблення, в давнину вона мала важливе сакральне значення. Цілком можливо, ця кругла посудина призначалася для обрядів сонячного культу. Гуцульщина. XX ст.

З колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

Переважно громове колесо є елементом орнаменту на скриньках, а також на писанках. І цілком може бути, що цей знак - символічне зображення не просто блискавки, а саме кульової блискавки, тієї самої громової стріли, що їх знаходять під смереками, в які горобиної ночі вдарила блискавиця.

Таке громове колесо прикрашає оселі та ритуальні споруди в багатьох країнах Європи та Азії. Зустрічається колесо з шістьма, вісьмома та дванадцятьма шпицями.

Зображення «громового колеса» на різьбленій скриньці. Гуцульщина. XIX ст.

Із колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

Втім, культ грози й блискавки був характерний для більшості прадавніх традицій. Найцікавіша паралель, котру мені вдалося знайти, пов’язана з південноамериканським народом інків. У них теж був культ грому й блискавки, й у своїх магічно-обря-дових ритуалах вони теж використовували громові камені (і до сьогодні ними послуговуються в деяких обрядах шамани племені кіче, кревні нащадки інків). Ці камені метеоритного походження вважалися в інків священними. А свого головного культурного героя Віракочу інки називали «грозовим посланцем».

І ця паралель має ще одну цікаву деталь. Мольфарські перекази доносять, що їхня магічна традиція духовними коренями походить від інків. Таємні легенди, що передаються з вуст у вуста, розповідають: коли духовні устремління інків ослабли, їхня магічна сила у вигляді енергетичного потоку пішла в духовний простір і була сприйнята в Карпатах групою людей, котрі володіли необхідними якостями. Ці духовні знання переплелися з місцевими традиціями та дійшли до наших днів...

Якщо провести паралель із сучасними науковими дослідженнями і знаннями про ноосферу, то карпатські мольфари не такі вже й далекі від істини. Ноосфера — це простір, у якому накопичуються людські думки та ідеї, де зібрані всі традиції й світогляди. І завжди по всій Землі жили люди з особливим складом розуму, душі, духу й можливостей, з певною програмою, які могли ці знання сприйняти. Саме їх і називають шаманами...

Для простих людей зимові Свята - це веселий час колядок та щедрування, взаємної гостини та «маланкових» веселощів. Для мольфарів - це час строгих ритуалів, котрі допомагають накопичити духовну силу. А ще - спілкування з певними духами. Так, мольфари, як і їхні родичі-шамани в інших місцях Землі, спілкуються з духами.

- Кого мольфари називають духами? - запитую в Мольфара.

- Перш за все - це особистий дух-провідник мольфара, - відповідає він. - А також святі духи, духи-помічники (ними стають духи священних річних днів, духи небесних тіл, духи стихій). Ду-хами-помічниками можуть бути й душі померлих, особливо душі предків або душі інших мольфарів. Є, звісно, й темні, лихі духи. Вони бувають водяні, земні та повітряні. У кожного з таких духів своя спеціалізація: водяні духи заманюють людей у вир і топлять, повітряні - змушують вішатися або кидатися в прірву. А земні духи - спокушають. Найзлостивіші з усіх - земні духи, духи-спокусники. Вони навіюють на людину безпричинну тривогу, а потім шукають слабкого місця і спокушають.

А слабке місце є в кожного живого. Це може бути влада чи гроші; вродливі жінки чи заздрощі до таланту. ..

Кожен може побачити цих істот, - кажуть гуцули. І підкріплюють свою впевненість розповідями про реальні зустрічі з тими чи іншими стихійними духами, з прекрасними нявками-бісицями, які зваблюють легінів співами та чарами, з духа-ми-спокусниками, які прибирають до рук необачних ґаздів, котрі прагнуть чортячих скарбів чи влади над людьми.

- Практично кожна людина може побачити духів, - каже Мольфар. - Та тільки користі від такої зустрічі не буде... Бо керувати духами може тільки відун, озброєний спеціальним оберегом, могутнім словом мольфарським та незламною волею. А ще - твердим знанням, навіщо йому цей контакт.

Мольфар твердо знає, коли й навіщо йому спілкуватися з тим чи іншим духом. І кожен із карпатських «непростих» має власну «техніку» для входження в транс і свідомого контакту з потойбічними істотами: від вживання певних рослин і промовляння спеціальних ритуальних замовлянь до практик, що нагадують східні медитації.

Звісно, є й «простіші» методи: наприклад, за допомогою маятника-підвіски, добре знайомого всім, хто хоч трохи стикався з езотеричними традиціями. Але це - інструмент для найсильніших і найдосвідченіших, тому що при такому контакті мольфар залишається з духом сам-на-сам, не захищений ні травою-союзником, ні заклинанням. Якщо маг не надто досвідчений, дуже легко може стати одержимим духом, який вселяється в тіло необачного чародія. Той стає двоєдуш-ником, підпорядкованим владі духа.

У кожного мольфара, звісно, є свій дух-покровитель²⁶. Це його головний помічник, який уперше приходить до мольфара в момент ініціації. Дух-помічник наділяє свого «підопічного» певним чаклунським даром, вводить молодого мольфара в духовні, нижні та горні світи, «представляє» тамтешнім мешканцям і звідтоді допомагає у всіх мольфарових починаннях. Але якщо, скажімо, в сибірських шаманів дух-покрови-тель, як правило, дух померлого шамана, то в карпатських мольфарів у більшості випадків - це дух якогось святого (вочевидь, у ті часи, коли еґрегор на карпатських землях був інший, це були стихійні духи та божества). Але як і в інших шаманських системах, майже ніколи, за окремими винятками, ду-хом-покровителем мольфара не буває посланець із вищого сонму небесних істот. Тому що людина не в змозі витримати безпосереднього контакту з Вищими Божествами.

Дух-покровитель завжди приходить на поклик і допомагає своєму підопічному. Крім духа-покровителя, мольфар закликає «до помочі» ще й духів-помічників, які сприяють у певних ситуаціях. Вважається, що більше в мольфара таких духів-помічни-ків, то він сильніший.

Запитую: кого краще викликати, якщо є потреба про щось дізнатися - свого покровителя чи того духа, що відповідає за інформацію? І Мольфар суворо відповідає:

- Якщо нема надзвичайної потреби, то краще закликати свого покровителя, бо чужі духи люблять жартувати: може сказати неправду або навіть почне бешкетувати...

І це зовсім не смішно, як показує моль-фарський досвід. Справді, сибірські шамани теж застерігають молодих колег від надмірного спілкування з «чужими» духами. Якщо ці істоти з’являються під час ритуалу, то поводяться досить розкуто, можуть і нашкодити - не зі зла, а просто щоб розважитися.

І ще одна шаманська паралель: Мольфар розповідає, що в їхній традиції є шлях так званої Вищої Магії. Ним ідуть ті мольфари, котрі пройшли велику рівновагу світу, пізнали Істину і опинилися за межею добра і зла, земної історії та людського світосприймання, поза межами того, що зветься людською природою. Але таких магів дуже мало.

У традиціях сибірського шаманізму теж є подібний титул: Великий Шаман. Дух-покровитель такого майстра посланий йому самим Верховним Божеством. До слова такого Шамана прислухається навіть Володар Пітьми. Одночасно на землі, кажуть сибірські ясновидці, може бути лише чотири Великі Шамани.

...Зимовий цикл свят - час особливий ще й для обрядів водяних. Здавна відоме волхвування водою: на свято Водохрещі набирали в 12 посудин воду, вистоювали Йорданської ночі на зорях, а потім ворожили по ній, поїли тією водою худобу, щоб не хворіла й багато молока давала, обмивали дітей, щоб були здорові, дівчата вмивалися «орденською» водою, щоб краса не сходила з лиця, а парубки стрибали в ополонку, аби стати сильнішими та дужчими.

Зараз Водохреща - одне з найбільших християнських свят, яке завершує Різдвяні свята. Однак його сенс і вся символіка ясно вказують, що Йордан, як і більшість календарно-обрядових свят, має язичницькі корені. Цього дня молоде сонце та вода зустрічаються, і сонце дарує воді свою силу й снагу. Зараз учені дослідили, що свята Водохрещі взимку та Купала влітку - це дві пори, коли вода змінює свою полярність і має справді дивовижну, особливу силу.

Напередодні Водохрещі («Ордану») люди випалювали вогнем воскової свічки на сволоках та вікнах хрести - солярні знаки - щоб віднадити нечисть. А «орденською» водою з тією самою метою кропили хату. (Магічна сила « святого воскочку» й «водички-орданич-ки», поєднуючись, дають захист на весь рік!) Йорданська вода вважається згубною для нечистої сили²⁷. Цього дня купалися в ополонках, щоб набратися сили та здоров’я на цілий рік і змити з себе хвороби, сліди «вроків» та всіляких негативних вібрацій, котрі налипали на тіло й душу впродовж року.

Йорданська вода (мольфари називають її «орданичка») вважається найсильнішою для всіляких чародійних обрядів. Мольфари цієї ночі набирають її в джерелах-рнуч-ках і впродовж року використовують у своїх обрядах. До води теж є особлива примівка:

одичко-орданичко, я тебе беру — на ш допомогу, на лікування, на щастя, на здоров’я. Обливаєш ти луги-береги, коріння-каміння, всяку віру і всяке дихання. Поможи ж мені з Небесними Силами і предковічними словами.

- Коли йдете набирати священну воду, - каже Мольфар, - варто очистити свої думки й помисли. Коли приходите до джерела, треба поклонитися йому та проказати примівку. Отоді та вода дасть тобі силу для помочі людям, бо вона має власну пам'ять, несе інформацію про всі покоління і всіх людей. І вода може розказати мольфарові про кожну людину, якою він цікавиться. Вода - це життєдайна енергія Матері-Землі, вона така чиста, мов мала дитина: у води нема таємниць і нема ворогів. І якщо прийти до неї з таким самим по-дитячому чистим серцем, вона поділиться всіма своїми знаннями... І в цьому нема нічого чародійного. Раніше, коли серце в людей було незатьмарене марнолюб-ством та заздрощами, були вони чисті духом і розумом, тоді розуміли мову води, рослин, вогню, вітру. Зараз таке знання залишилося тільки в шаманів, у спеціально навчених людей, які перейняли цей дар і несуть його, мов дорогоцінну ношу...

Наша розмова перервалася приходом чергового пацієнта. Я вийшла надвір. Стояла .морозяна зимова ніч. Над білими вершинами гір мерехтіли величезні зорі, що здавалися аж ніби волохатими. Десь далеко відлунювали дзвіночки. Напевне, юнацька ватага колядників ходила навколишніми селами, бажаючи ґаздам доброго врожаю та щастя в наступному році.

Я вирішила пройти стежкою до зимового Черемошу. Але не встигла наблизитися до хвіртки, як раптом...

Могутня сила, яку неможливо назвати й описати словами, підхопила мене. Земля шалено закрутилася під ногами в один бік, світ перед очима повільно поплив у інший. Зорі затанцювали перед очима несамовитий танок-аркан. Я схопилася за паколи паркану, щоб не впасти. Заплющила очі... А вихор дивовижної, прадавньої магії, що чинилася в домі, огорнув простір довкола, а далі підхопив і мене. Він відносив мене кудись вдалину... все далі й далі... Зорі, величезні, волохаті, підморгували мені, їхній сміх відлунював срібними передзвонами. Величезний, медово-золотавий місяць виростав до неймовірних розмірів, затуляючи виднокіл. І коли мені здалося, що я вже можу доторкнутися рукою до нього... магія раптом зникла. Я повільно приходила до тями...

Повз мене пройшов відвідувач. Запахло травами. Гримнула хвіртка.

Я повернулася в хату, до розмови...

Та розмова вже була непотрібна - після того, що я пережила за кілька хвилин перед тим. Я в єдину мить пізнала могутність цієї традиції. І якщо в мене ще лишалася крапля здорового скептицизму мешканки великого міста, то в ті кілька хвилин шаленого польоту між зорями весь він випарувався. Залишилася тільки повага до прадавнього знання, що його бережуть окремі люди тут, у серці Карпатських гір. Та ще - бажання пізнати цю науку про вічність настільки, наскільки вистачить сили й змоги.

Частина третя