ЛІТО

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

ТРАВИ

Рослинна магія ІДлительство. Русалчин тиждень. Гірські духи. Голоси предків

Зело - цілюще та чарівне зілля, силу якого добре знали чарівниці, відуни та відьми й часто користувалися нею... Чарівне зело збирали в певні дні й години... натщесерце. З собою завжди брали хліб і сіль, щоб віддячити землі за чарівний дарунок.

«Українська міфологія»

Прилетіла перепілонька У зеленую дібровоньку, Прилетіла - зажурилася. Щось рано тебе спустошено, На сіно траву покошено -Зосталося лиш трой-зіллячко. Перше зіллячко - барвіночок, Друге зіллячко - любисточок, Третє зіллячко - василечки...

Народна пісня

... Ґрунтова дорога стелеться під ноги. Тепер я йду не сама - зі мною приїхала подруга: вона зацікавилася моїми розповідями про карпатського химерника. Суворий Черемош вітає нас лунким шумом. Тепер його хвилі не чорні, як навесні, а прозоро-сиві. Надворі літо, і тисячі сонячних зайчиків пустотливо стрибають на білих бурунах річкових порогів. І знайома скеля нависла над дорогою, оберігаючи цей присілок, де живе один з останніх хранителів Мольфарської Ватри; і місточок, як завжди, привітно порипує, похитуючись під ногами.

У таких вузьких ущелинах біля гірських річок, за пере' казами, живуть русалки. Фото з архіву автора.

Мене огортає особливий магічний настрій, бо щойно ми з подругою пережили абсолютно дивовижну пригоду, яку інакше ніж чаклунством не назвеш: на виїзді з Косова наш рейсовий автобус поламався, а вертатися не хотілось, тож ми вирішили до верховинського села дістатися автостопом. Як потім нам зауважили косівські знайомі, для двох молодих жінок це не найкращий спосіб подорожувати, але чи колись була для шукачів перепоною така банальна річ, як транспортні незручності?

Отож, ми вибрали зручну відкриту місцинку на узбіччі шосе (а якщо ви думаєте, що в Карпатах відкриті місцинки трапляються часто, то помиляєтесь) і приготувалися полювати на автолюбителів. їх не було. Ми простояли 20 хвилин, не дочекались жодного авто, яке могло б нам допомогти, та вирішили йти пішки, «голосуючи» дорогою. Коли вже пройшли так кілометрів із п’ять, перезирнулися і знову зупинились. Я дістала баклажку з водою і мовила: «І що? Ми з тобою відьми чи не відьми? То де ж наша чергова мітла? »

Як ми потім зрозуміли, ця фраза - особлива мантра для успішного автостопу, виловлена мною в ноосфері. Тому що буквально хвилини за дві біля нас зупинилася (сама!) стара «Волга», яка й довезла нас до місця призначення.

.. .Ми зупиняємося на середині кладки, і я починаю її розхитувати. Можливо, це не просто широченька підвісна кладка над бистрою річкою Черемошем, а той магічний міст, що з'єднує два світи: реальний світ людей, звідки прийшли ми, - і світ духів, до якого наближає мене спілкування з Мольфаром.

І я пригадую одну старовинну примівку:

Л у-гТ/рясу, трясу кладков, кладка — водов,

* І вода — купинов, а купина — чортами, а чорти козаком Іваном. Щоб його тряс-ли-трясли та до мене принесли, до нарожде-ної, хрещеної, молитвеної, дівчини гарної.

І для мене, яка вже доторкнулася до віковічного світу гуцульської магічної традиції, стає очевидним глибокий сенс цієї, на перший погляд, кумедної примівки - любовного замовляння. В ці кілька рядочків виливається вся єдність Мікрокосму (людини) і Макрокосму (Всесвіту, що існує на трьох рівнях Світового Древа); її відчували наші предки.

Кладка - символ мосту між світами. І цей міст проходить над річкою, що служить кордоном46 між «поцейбічним» і «потойбічним». Річка - то саме Джерело Життя і водночас міфічна ріка, котра розділяє два світи. Тому «трясти кладкою», тобто здійснювати якийсь ритуал на мосту, між двома світами, - означає наблизитися до світу духів. Адже саме дії того, хто трясе кладку, викликають ланцюгову реакцію в усіх інших світах і наближають результат - викликання любові в коханої людини.

Кладка в мольфарських замовляннях та в народних казках завжди була символічним кордоном між двома світами. Підвісний місток через р. Рибницю.Косів. Фото з архіву автора.

До речі, й Мольфар живе за рікою, через яку треба пройти по кладці, яка трясеться...

Я недарма згадала саме цю примівку: жодна подія чи ситуація, з тих, які супроводять мої поїздки в ці краї, не буває випадковою. Наближається свято Трійці - Зелені Свята. В Карпатах ці дні називають навським тижнем або рахманським Великоднем: свята, приурочені до вшанування душ небіжчиків, а також домових духів-охоронців і духів природи, у владі яких - статки людей. А ще в ці обрядові дні традиційно вершилася любовна магія та проводилися ритуали, спрямовані на викликання й зміцнення кохання. Тож і примівка, котру я згадала, стоячи на розгойданому місточку до оселі Мольфара, - з арсеналу любовної магії.

На схилі гори побрязкує дзвіночками овеча отара, десь із лісу, яким укрито гору, долинає переливчастий приглушений... Сміх? Голос?

Може, то бавляться русалки-повітрулі, гойдаючись на вітах старих дерев, - бо якраз надходить їхнє свято, кілька днів, коли ці лісові істоти мають волю. Люди самі їх запрошують, аби прийняли вони людське частування, принесли урожайні теплі дощі на спраглі ниви та не гнівалися. Чи може, то нявки-бісиці сміються, заманюючи якогось необережного легіня в прірву...

Повітруля. Худ. В. Чайковська.

Наші предки-язичники, чи то в Карпатах, чи на інших землях Русі, раз на рік поминали всіх небіжчиків, які вмерли тяжкою, наглою смертю. Вважалося, що такі небіжчики - нави - можуть шкодити людям. Нави - безтілесні душі мерців, літають на лихих вітрах і можуть спрямовувати ці вітри на поля людські, викликаючи сушу. Тому їх задобрювали, варили на спомин їхніх душ спеціальні обрядові страви.

Нявками, або ж бісицями45, в Карпатах називають лісових духів, які можуть перевтілюватися на вродливих дівчат. Нявки люблять сміятися та співати чудовими голосами, гойдаючись на вітті дерев. Живуть вони в гірських печерах та на деревах. Необачних легінів заманюють своїм сміхом та чарівним голосом у прірви й урвища. Часто своїм виглядом нагадують кохану дівчину неодруженого легіня або дружину молодого ґазди, який вівчарює в горах і часто думає про неї.

Ці лісові діви часто приходять уночі погрітися біля залишеної ватри. Взагалі ж вважається, що нявками стають незаміжні дівчата, котрі померли наглою смертю, не долюбили. І тоді вони приходять до легіня, щоб завершити любовний зв’язок46.

У жінок були свої духи-спокусники або, як їх називають сучасні дослідники, «міфічні коханці». В першу чергу це перелесник, небесний вогняний дух, який злітає у вигляді падучої зірки і з’являється до обраної дівчини чи молодої жінки (найчастіше жертвами перелесника стають молоді вдови або жінки, чиї чоловіки у війську чи на сезонній роботі). В останньому випадку перелесник часто набуває чоловікової подоби. Жодна жінка не може противитися чарам цього палкого красеня, але розплата за таку любов буває страшною: тяжка хвороба, втрата краси або навіть смерть.

Тому гуцули дуже ретельно слідкували за тим, аби залишатися «недоступними» для таких звабливих духів. Для цього треба було виконувати ряд обрядів та заборон. Скажімо, не можна було підбирати знайдених на дорозі речей, особливо прикрас: вважалося, що то підкинули духи. Не можна було відгукуватися на голос за спиною або знаходитися в «неурочний» час у «неурочному» місці, наприклад, не рекомендувалося ходити до лісу після заходу сонця. Вважалося, що сильна туга молодої вдови за чоловіком теж зробить її «доступною» для потойбічних залицяльників, так само як і сильний сум жінки за чоловіком, який перебуває на заробітках або десь далеко від дому.

Бували випадки, коли вівчарі, випасаючи маржину на полонинах, губили вівцю і змушені були шукати її навіть поночі, інакше пастухи втрачали заробіток, а ватаг -свою посаду. І ось коли бісиці-нявки помічали вночі у лісі самотнього легіня, вони бавлячись насилали «непрохідну стіну». Людині здавалося, що її зусібіч стискають міцні мури. Або коли на самотнього подорожнього на рівній дорозі нападав блуд, то теж, казали, бісиці або повітрулі бавилися. Мольфари вчать, що в подібному випадку треба за спиною скрутити дулю і сказати примівку, яка розбиває бісицькі чари:

о перше — сонце на небі.

Що друге — двоє очей в голові.

Що третє — Свята Трійця.

L Що четверте — чотири колеса у возі.

L Що п’яте — п’ять пальців на руці.

А Що шосте — Курашка47 на небі.

І і Що сьоме — де є сім дівок у родині, там ве-І чорниця своя.

Що восьме — як є вісім хлопців у родині, там свої косарі.

Що дев’яте — за дев’ять крейцерів купив у дурня вепря. у|

Іншим різновидом духів є повітрулі, котрі живуть у полях та на полонинах. Вони над усе люблять танцювати і співати, тому часто зваблюють молодих вівчарів, щоб ті пригравали їм на сопілці до танцю. Якщо хлопець гарно їх повеселить - повітрулі нагороджують його і відпускають додому, але наказують, щоб нікому не говорив, кого бачив. Іноді ці полонинські діви закохуються в земних юнаків і приходять до них ночами, але любов їхня не приносить щастя земній людині: парубок марніє і хворіє; якщо не звернеться до мольфара по допомогу, може й померти. Іноді повітруля, закохавшись, не з’являється до об’єкта свого кохання, а тільки спостерігає за ним здаля. Ці полонинські діви рятують тих, кого полюбили, від бісиць, виводячи з туману або з пущі. Але оскільки повітрулине кохання не приносить радості, від нього варто оберігатися. Найсильнішим оберегом від полонинських звабливиць вважається вогонь.

Ще в Карпатах розповідають про літавиць. Літавиця - дух кохання; вона може бути доброю чи лихою, залежно від того, як із нею повелися. Вона злітає з неба падучою зорею, перетворюється на прегарну золотокосу діву та зваблює молодих чоловіків. І потім допомагає їм у труднощах, якщо схоче. Це зближує літавицю з вілами48 із сербських переказів.

Від нявок та інших лісових духів людей оберігає чугайстер. Живе він у гірських лісах та печерах, полює на бісиць та повіт-руль. Він не лихий до людей: полюбляє грітися біля багать, жартувати з людьми, грати на сопілці й танцювати. Якщо чугайстер побачить самотнього вівчаря біля вогнища, та ще й із сопілкою, обов’язково підійде, попросить приграти йому до танцю, а потім запросить і людину. Але темп чугайстрових танців не кожен витримає. Якщо людина під час танку помирає - чугайстер погляне з жалем та й піде собі далі, а якщо витримає - такого сміливця неодмінно нагородить. Гуцули розповідають, що чугайстер був колись людиною, але за якусь провину його заклято на те, щоб охороняти світ від проклятих, «заложних» небіжчиків, і всі звірі лісові віддані йому на службу.

І ніхто не може вбити чугайстра, але він боїться сокири. Тому сокира вважалася оберегом від цього «лісового чоловіка». Чугайстер пов’язаний із ніччю, вогнем, співом, музикою та вітром. Його можна назвати «карпатським Паном» - богом лісу, захисником пастухів та лісорубів. І - цікава паралель - серед іспанських басків теж побутують перекази про «господаря дикої природи», котрий допомагає людям, які заблукали в лісі, охороняє необережних подорожніх від лісової та гірської нечисті, стереже скарби та відкриває тим, хто йому сподобався, секрети металургії, рудної справи. Розповсюджені чи не у всіх гірських народів перекази про «снігову людину» теж зближують цей персонаж із карпатським чу-гайстром...

Є в Карпатах і особлива категорія духів. Це істоти, пов’язані зі скарбами. Коли опришки ховали скарб, перед тим обов’язково йшли до мольфара, щоби той зробив охоронний амулет-закляття, котрий віднині скарб оберігатиме. І так ця мольфа заклинається, що притягує вона духів лісових чи гірських, повітряних чи вогняних - вони стережуть скарб, і тільки та людина годна його знайти, яка пізнає таємне заклинання, щоб зруйнувати дію закляття над скарбом. Але навіть звичайні, не закляті скарби теж охороняються духами. Тому якщо знайдеш скарб, неодмінно треба частину залишити на місці - як плату духам за збереження. Сферою опіки духів також є кургани, могили, хати-пустки, священні руїни та місця, де жили чаклуни. Небесні хмари дивної форми - це їхні весільні танки.

Загалом же духи природи - не лихі й не добрі, бо живуть вони за межею Добра і Зла. Вони можуть бути корисними або шкідливими - усе залежить від мотиву їхньої поведінки. А поведінка духів залежить від правильної чи неправильної поведінки людини, котра вступає з ними в контакт. Щоб ці природні, невидимі сили були прихильними, треба повестись, як належить. І саме тут приходить на допомогу мольфар. Він - чаклун, шаман, знавець нелюдської і надлюдської природи - знає, як треба поводитися в навколишніх світах, які оточують людину. І він стоїть між світом людей і світом духів - і як наставник, і як охоронець.

Зелені Свята (Рахманський Великдень, навський тиждень) - це свято, що знаменувало і початок літа, і вшанування померлих тяжкою смертю, аби ті не гнівалися на людей, не шкодили їм. Заразом поминали «рідних небіжчиків» і прикликали «святих рахманів» - божественних предків, аби ті з Вирію послали врожайні дощі.

Перший день Зелених Свят називали Зільником, бо в цей час мольфари та травознаї збирали цілюще зілля. Цього дня трави та зело отримують чародійну, цілющу силу. Травознаї в такі дні очищають душу й тіло від скверни, отримують нові сили та нові вміння. В багатьох селах Карпат була традиція, коли літні жінки-травознаї та баби-повиту-хи збиралися в домі однієї і влаштовували ритуальне обмивання в діжці з настоєм із цілющих трав. У це свято заготовляли певні трави: золототисячник, ведмеже вухо, череду, полин, деревій, підбіл і подорожник, блекоту. Тоді ж годилося брати трави, які використовувалися в любовній магії: ті, що обіцяли успіх у коханні, робили дівочу красу ще принаднішою та чарівнішою.

Напередодні Зільника вирубували гілки певних дерев, якими клечали оселю. Брали гілки берези, клена, липи, ясена, горобини, дуба, верби, горіха... На деякі дерева, скажімо, на осику, існувало суворе табу. Мольфари кажуть, що осика - це дерево-вампір, і тому вона захищає від упирів-вампірів (як фізичних, так і енергетичних); саме його використовують мольфари в двобоях зі злими духами, упирями, темними відьмами й чаклунами. В домі це дерево, що забирає в людини енергію, не годилося тримати. Але мольфари й знахарі обкладали на деякий час осиковим листям тяжко хворих людей, щоб воно «висмоктало» негативну енергію.

Напередодні Зелених Свят годилося робити нові віники з вербового або ж березового пруття й ними вимітати хату. Взагалі, віник, мітла - це подвійний символ, який має і захисні, й демонічні властивості, знаряддя насилання злих чарів і водночас - оберіг. На вінику чи мітлі літають відьми, але ним же, спеціально замольфованим, можна й вимести злі чари з дому. Віником відьма збирає росу, щоб відібрати в корів молоко та наслати хворобу на худібку; вона кидає примовлений віник услід людині, щоб наврочити, або підкидає на подвір’я, щоби сварки точилися в домі. Гуцули кажуть, що не можна віником дитину бити, бо не ростиме. Ні в якому разі також не можна піднімати віник на вулиці, бо лихо в хату прийде.

У карпатській традиції особливі чародійні функції мав старий віник. І коли віник чи мітла вже не годилися для замітання, його неодмінно спалювали, але при цьому виконували певний обряд: у Карпатах вірять, що у вінику живе душа домовика, тому перш ніж спалити, його розв’язували, щоб звільнити душу.

Крім того, мітла й віник мають яскраво означену еротичну символіку. І найцнот-ливіше ця символіка виявлялася в такому обряді: дівчина, котра ніяк не могла вийти заміж, повинна була в неділю зранку, ще до церковної служби, піти на базар, ні з ким дорогою не заговорюючи, на базарі так само мовчки вибрати віника, купити його і, не промовляючи й слова, прийти додому та поставити віник у кутку, мітловищем догори. А потім іти до церкви. Вважалося, що впродовж року ця дівчина повинна була вийти заміж. (До слова: одна моя знайома, котра боялася, що зостанеться старою дівою, здійснила цей обряд. І таки вийшла заміж).

Удосвіта першого дня Зелених Свят також збирали «тройчанське зілля» - м’яту, васильки, любисток. Цими травами посипали долівку в оселі та вплітали їх до святочних вінків, а ще - в пучечках зберігали до наступного року. Саме ці три зілля - «матеріал» та «інструменти» любовної магії, основа любовного дання. Обов’язковими в оселях у ці дні вважалися осока та чар-зіл-ля (аїр). Вважалося, що ці трави захищатимуть оселю та її мешканців від впливу духів, котрі в такий час приходять на землю. Адже русалки, нявки, повітрулі - всі природні духи - можуть розгніватися за щось, а отже, й нашкодити. Якщо ж вони задоволені «прийомом» - щедро обдарують...

Священним деревом Зелених Свят була береза: вона присвячувалася духам, і саме її брали за «тройчанське дерево», навколо якого здійснювалися обряди. Вважалося, що березу найбільше люблять лісові духи: нявки гойдаються на її вітах, співаючи своїх пісень. У Карпатах навіть побутує повір’я, що одружений чоловік не має права садити березу біля хати, бо нявки розгніваються на нього і хтось у родині обов’язково помре. Крім того, саме березова мітла вважалася найкращим «транспортним засобом» для відьом. У час Зелених Свят береза символізувала Дерево Життя49. Вона прикрашалася кольоровими стрічками та сплетеними з квіток віночками - символами розмаїтості, веселкових барв світу.

Цікаво, що в народів Півночі береза -шаманське дерево, що зв’язує небо й землю. Зарубки, які шаман робить на березовій гілці, - суть символи сходинок до «горнього» світу.

Алтайські шамани використовують березу у своїх магічних ритуалах.

Узагалі, в Карпатах, де саме життя людей значною мірою залежало від лісу, дерева оточувалися великою повагою і шаною.

Були спеціально визначені дні й години, коли годилося починати вирубку лісу чи його сплавляння, коли слід було виготовляти з дерева побутові речі, а особливою увагою оточувалося виготовлення музичних інструментів.

Окремі ж дерева шанувалися особливо, що знову-таки зближує гуцулів із кельтами, в яких був культ дерев. Навіть жерці звалися друїди, що означає - «людина дуба» або «той, хто знайшов дуб».

У мольфарській космогонії дуб — один із символів Світового Древа. Фото з архіву автора.

Дуб і в гуцульській магічній традиції має особливе значення: дубова кора та жолуді використовуються в цілительстві; в мольфарській космогонії дуб - одна з персоніфікацій Світового Дерева; символ незламності та безсмертя, адже дуб живий навіть тоді, коли від нього лишається самий пеньок. За деякий час із кореня знову тягнеться догори новий паросток... Дуб - традиційне «чоловіче» дерево, символ воїнів. Відомий «козацький дуб» на Хортиці. Також і під Києвом є правічний дуб (за деякими підрахунками йому близько 2000 років). Це - особливе дерево. Воно живе за власними законами, й часом навіть здається, що цей дуб існує відразу в кількох вимірах. Це не жарт: іноді він просто не показується тим, хто приходить «подивитися на диво». Діаметр цього дерева - не менше шести людських обхватів (обступивши його вп’ятьох, ми з друзями рук не зімкнули). У дуб не раз вдаряла блискавка, й тепер він стоїть, могутній, спокійний, обпалений небесним вогнем, поцілений стрілою Громовика, напоєний грозовою небесною силою... Які знання таїть це дерево? Які таємниці йому відкрилися за дві тисячі літ? Може, це не просто дуб? Може, це - предвічний вартовий нашого краю, страж духу праслов’янського?

Хто знає...

Певно, і в Карпатах, де ще багато таємних урочищ і неторканих лісів, є такі велетні - мовчазні свідки чаклунських обрядів, знавці прадавніх таємниць минулих цивілізацій.

Священним у Карпатах вважається і тис. Він є символом перемоги над трьома стихіями: тис у вогні не горить, у воді не тоне, в землі не гниє. Із нього будували тереми для володарів і виготовляли сакральні речі та воїнські обереги. З правіку мешканці Карпат платили князям данину тисом.

Шанують мольфари і вільху: в їхній традиції вона символізує протиставлення доброго й злого, а отже, вільха - це один із символів власне мольфарського мистецтва, що несе в собі й чорний, і білий аспекти одночасно.

Ще одне магічне дерево - верба, воно присвячене жіночим божествам та духам. Мольфари кажуть: якщо в дні Зелених Свят знайти таку свіжу вербу, яка не чула шуму води та півнячого крику, то з гілочки її можна зробити дудку, від голосу якої піднімаються небіжчики, а якщо заграти на цій дудці коломийку, то навіть неповороткі ноги підуть у танок. Але оскільки верба - дерево дуже водолюбне, то зелена верба, яка не чула голосу води, трапляється надзвичайно рідко...

Особливою повагою оточувалися груша та яблуня. Громова стріла, знайдена під грушею, вважалася найчудодійнішою, а грушевий пеньок використовували в риту-ал ах вигнання з людини злих духів. Яблуня ж - це дерево заклинань, яке вказує на її зв’язок з Деревом Життя та світом предків і магічними світами духів. Саме з яблук і груш варили святочний узвар - обрядовий напій, що призначався для живих і мертвих, для членів родини і для предків - охоронців роду. Ритуальний яблучно-грушевий напій та пшенично-макова кутя - дві страви, які в певні свята об’єднувала покоління.

Одним із магічних дерев називають ліщину (лісовий горіх). Це - священне дерево, присвячене Громовику. За повір’ям, у ліщину не б’є грім. Горішок-двійник неодмінно клали в скриню нареченої, щоб щастя було в сімейному житті. Із ліщини також виготовлялося веретено, на якому дівчинка вчилася прясти.

Загалом, веретено в мольфарській атрибутиці, особливо в атрибутиці жінок-моль-фарок має особливе сакральне значення. Веретено - прадавній космогонічний символ стержня, довкола якого обертається світ, атрибут Великої Богині: в дохристиянські часи Мокош-Рукодільниця, а в християнську пору свята Параскева-П’ятниця - божественні покровительки прядіння і взагалі жіночого рукоділля. Веретено - скіпетр жінки, символ її влади в домі. А для мольфарки - ще й символ її мольфарської сили, ознака володіння нитками долі, тканиною Всесвіту.

Прядка та веретено — символи чаклунської сили мольфарки. Із колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

У символіці веретена простежується і мотив павука, як «снувача світу», тобто Бога-Деміурга. А в мольфарській космогонії павук - одна з найсвященніших істот тваринного світу. Стародавня гуцульська колядка розповідає про братів-павуків, які «світ снують». За легендою, колись у гніздо, виснуване павуками, впав камінчик, потім він розрісся - і так постала земля. Цю космогонічну легенду й нині шанують у деяких гуцульських селах, кладучи камінець під

Святвечірній стіл. Прикмет, пов’язаних із павуками, дуже багато, а найпоказовішими є дві: павук, що спускається зі стелі, «добру звістку несе»; та вбивати павука не можна, бо «щастя в домі не буде».

У кельтів павук - збирач ниток життя. Він тримає їх своїми вісьмома лапами (що символізують вісім сторін світу). Павутиння в кельтській традиції - символ того, що тримає світ разом і не дає йому розпастися. У павучій символіці можна побачити також і мотив спіралі як ознаки безмежності й нескінченності життя, символ безсмертя. До речі, в африканських віруваннях павучок Анансі теж виступає як бог-деміург, але водночас і як шаман-трікстер.

У чародійництві павучу символіку та звертання до павуків використовують у чарах «зв’язування», але й в деяких темних обрядах - при насиланні на людину проблем...

Серед інших дерев мольфари звертали увагу на розколене дерево, тобто розтрощене блискавкою або зламане буревієм. Його використовували як інструмент у певних обряд о діях. Таке дерево застосовувалося для захисту коней; вважалося також, що коли знайти розколене дерево в певні дні, то його тріска наділяє людину особливою силою. Треба відломити гілку, подякувати - і не озираючись чимдуж утікати.

Розповідають гуцули і про буйне дерево. Кажуть, що таке часто зростає в хвойних лісах і має здатність до руйнування. Знайти буйне дерево може тільки мольфар - за голосом, якого не чує решта людей. Якщо таке дерево взяти на забудову, то хата розвалиться, а в дім влучить блискавка. І навіть тріска з такого дерева, підкладена під хату, руйнує її. Буйне дерево використовували чорні мольфари, щоби шкодити...

У ці літні дні трави сповнюються сонячної та земної сили, і настає час їх збирання. Тож я хочу дізнатися про рослинну моль-фарську магію: про трави, про їхні цілющі та магічні властивості.

Мольфарів, котрі володіють таємницями трав та «лютого коріння», уміють лікувати зіллям і готувати чудодійні настоянки, називають травознаями. Вони достеменно знають, коли та де яку траву збирати, бо кожному зелу визначене його місце в природі та в оздоровленні людини, кожна трава має власні біоритми, власний цикл. Існує чітко визначений час, коли її брати - в яку пору дня й ночі, в які дні - по сонцестоянні, у певну фазу Місяця, певний місячний день, або при світлі сонця, чи в місячному сяйві, на світанку чи опівночі....

Мольфар зустрічає нас із подругою на порозі хати, і ми втрьох ідемо в полонину.

Дорогою він розповідає про трави, що ними славляться Карпати «на всенький білий світ». Наприклад, про гірську арніку, напоєм із якої, за переказом, колись давно, ще в княжу добу, чародій-відлюдник із Карпатських гір вилікував від «дихавиці» (бронхіальної астми) князя Данила Галицького.

Золотий корінь - «карпатський женьшень».

Друге чародійне, вславлене зілля, що ним відомі Карпати, - це золотий корінь (родіола рожева), «карпатський женьшень», перед чарами та магічною силою котрого гуцули схиляються до сьогодні.

а ЛЕїкЩ° на молодому місяці взяти дві сто-

7 J/Іглові ложки подрібненого золотого коре-ню, залити його півлітрою горілки (або розведеним спиртом, але щоб міцність не перевищувала 60%) і вистояти два тижні в

темному місці, а потім вживати ту настоянку щодня по столовій ложці — це найкращі ліки для підвищення тонусу та поліпшення імунітету, особливо взимку.

А третя чар-трава - джинджура (тирлич жовтий).

Тирлич жовтий, або джинджура — одна з найтаємничіших карпатських рослин.

Це чудодійний корінь, який має унікальні властивості та магічну силу. Корінь тирличу відгонить нечисту силу, але й відьми його активно використовують у своїх обрядах. Зокрема, він входив до тієї славнозвісної мазі, що дарує здатність літати на мітлі. Відваром квітів джинджури мили обличчя, щоб не було зморщок. Навіть співанка в Карпатах є: хто чічков джинджуровов Собі личко миє,

То той буде найфайніший На всю Коломию.

Теплими літніми ночами гуцульські дівчата шукали тирлич і виймали його з коренем, примовляючи: «Тирлич, тирлич, до мене хлопців приклич!» Скільки кущів дівчина знаходила - стільки й женихів до неї посватається.

Джинджурою закликали до себе коханців і відьми: вкидали в киплячу воду коріння та примовляли, щоб чарівний корінь змусив милого швидше прилинути. Пари джинджурового відвару за певної примівки можуть викликати туман і дощ, а сік тирличу входить до чародійного зілля, що робить людину перевертнем.

Водночас тирлич - це сильний захист від потойбічного коханця: перелесника, вогняного змія чи іншого духа, який зваблює дівчат, котрі втратили цноту, чи молодих жінок на любовний зв’язок із ним. Для того щоб не піддатися перелесникові, не слід було підбирати на дорозі знайдених хусток, перснів та інших речей, таких любих жіночому серцю, бо якщо жінка чи дівчина візьме до рук таку підкинуту річ, вона стає «доступною» для кохання потойбічних істот. Для захисту варто було носити із собою примовлений шматочок кореня тирличу-джинджури. Навіть якщо жінка через власну необережність ненароком притягла до себе «вогняного змія», то коли перелесник спробує вночі увійти до хати, тирлич не дозволить йому наблизитися до жінки. Тоді вогняний коханець промовить: «Коли б не тирлич - був би я твій панич!» - і зникне назавжди.

Гуцули називають джинджуру також «підоймою» - за унікальні властивості афро-дизіаку та здатність зберігати чоловічу снагу на довгі роки. У Карпатах кажуть: щасливим, здоровим і мудрим буде той чоловік, який знайде корінь тирличу завтовшки як людський кулак. Не знаю, чи існує такий, бо для цього рослина мусить рости 25 років...

Загалом, корінь рослини - чи то зілля, чи дерева, завжди пов’язувався з магією. Наприклад, під корінням дерев, повалених бурею, живуть бісиці. Біля старих пеньків живуть лісові духи. Дерево в лісі ніколи не корчували з коренем - його залишали підземним духам.

А ті рослини, коріння яких використовують для цілительства та магічних дій, оточують особливою повагою, і це коріння треба копати з величезною пошаною та пересторогами50. Коли мольфар копає корінь, він імітує намір, із яким беруть цю рослину: якщо намір для використання недобрий - то при копанні лаються, якщо добрий - примовляють лагідні слова.

Особливо це стосувалося кореня матрига-ну (мандрагори), або ж беладони (Belladonna atropa). Мандрагора - одна з трав Великої Богині, котра здавна присвячувалася її любовній іпостасі. «Цариця любовної магії, володарка трав кохання» - так називають мандрагору мольфари. Росте матриган на потаємних полонинах, далеко в горах, і не всякому ця рослина відкриється. Корінь мандрагори - важлива складова любовного напою, а також могутній засіб проти чаклунства та дуже сильне чародійне зілля. Деякі племена з коренів матригану робили домашніх богів. Християнство ж оголосило мандрагору «бісівським зелом».

Так зображали мандрагору середньовічні алхімічні трактати.

Так ось, коли мольфар копає корінь і щось говорить, а потім дає комусь випити настій із мандрагори, та людина все робитиме, що задумав примівник. У випадку з матриганом це діє не тільки для мольфарів. У гуцульських поселеннях були випадки, наприклад, коли з несміливого або негарного хлопця дівчата сміялися, аби потішити власний гонор, той ішов у полонину, копав, примовляючи, корінь матригану, настоював його при «темному» Місяці (останні дні місячного циклу, коли нічного світила в небі не видно), а потім давав випити настою тим дівчатам. І вони починали робити те, що він говорив при копанні...

У любовній магії використовувався також корінь любистку, викопаний у певні дні: його годилося використовувати для зміцнення подружнього зв’язку. До того ж, у купіль новонароджених дівчаток вкидали коріння та листя любистку - щоб хлопці любили. Любисток взагалі вважається сильним оберегом для житла та обійстя, травою-захисницею любові та подружнього життя.

Особливими силами наділені трави, що їх прозивають зелами. Це трави з магічними властивостями. Зела збирали в певні дні й години, далеко від людського ока, як правило, раннього ранку, коли ще нема роси. На збирання годилося йти в гарній одежі, але траву шукати та брати - лише «в чому мати народила». Зела збирали натщесерце й обов’язково мусили залишати щось на дарунок для землі.

Коли мольфар-травознай бере траву, то вклоняється їй і примовляє: «Травичко (далі називається ймення трави), беру тебе на добро задля спасіння людського, а не на зло. Прости мені й дякую тобі!»

Мольфари кажуть, що унікальні властивості й дивовижне біополе мають трави, що проросли крізь очні ямки черепа тварини, особливо коня чи кози. Козячий череп також використовували для захисту дому й домашніх тварин від хижаків.

- Цілителям і мольфарам трави самі відкривають свої таємниці, - проводячи долонею по кущику якоїсь рослини, каже Мольфар. - Вони нечутно шепочуть їх, а в кого відкритий духовний слух, той і зможе почути. Саме так напрацьовувалися знання про цілющі та магічні особливості квітів, трав, коріння...

Помовчавши, продовжує:

- Є зілля, що допомагає в пошуку скарбів, а є коріння, котре допомагає отримати дар передбачення. І це не фантастика, не вигадка. Тільки для чого ці знання сучасним людям, які погрузли в жадобі та нещирості? Краще хай вони будуть заховані в природі, поки не прийдуть чисті серцем люди з відкритим тонким слухом. Тоді трави самі відкриють усі свої таємниці...

Окремі рослини збираються в чітко визначені дні й навіть години. Це трави, що призначені для виготовлення дання - спеціального напою, котрий готувався для людини дуже індивідуально, з метою наслання чи вигнання хвороби, викликання любові або навпаки... Обов’язковими складовими дання були частини тіла гадюки (отрута, розтерте линовище) і коріння матригану.

Цікаво, що готувати дання міг не кожен чародій, а лише той, хто отримав силу для роботи з гадюками. До цього особливо вдатними вважалися ті, кого вигодували гадюки. Щоб навчитися виготовляти дання, слід було зробити так: певного дня піти на місце, де сходилося три дороги, і погукати. Якщо на цей поклик з’являлася гадюка, її треба було вбити, розрізати руку й капнути на місце порізу зміїної крові. Якщо рана швидко загоювалася - людина вважалася придатною для того, щоб готувати дання.

Іншим класичним чарівницьким напоєм, оспіваним у безлічі народних пісень, є приворотне зілля, яке готувалося з однією метою: назавжди привернути до себе серце й душу обраної людини. Для цього слід було на повний Місяць зібрати певні трави й витримати їх кілька днів «у місячному сяйві». Здатністю викликати любов протилежної статі наділяються окремі зела: обов’язковою складовою магічного напою є первоцвіт. Приворотними властивостями володіють також вербена, папороть, барвінок, приворотень.

Після того як рослини зібрано та скупано в місячному сяйві, чародійниця робить відвар, заварюючи зілля в «зоряній воді». Аби отримати цю воду, до схід сонця в трьох криницях набирали воду з певною примів-кою. До вечора вода мала стояти в захищеному місці (щоб ніхто її часом не напився). На ніч відро з водою виставляють під зорі. На ранок - зоряна вода готова.

За допомогою «зоряної води» гуцули також захищали корів від відьом. Ставили два відра непочатої вистояної води під зорі, а вранці, перед доїнням, з першого відра корову обливають, а з другого напувають. І вважається, що в такої корови відьма вже ніколи не відбере молока.

Однією з найсильніших любовних трав є вербена. Її беруть, коли «не бачать ні Сонце, ні Місяць». Перш ніж викопати вербену, слід було навколо неї окреслити коло сріб-ною річчю. Вербена - трава кохання, що приносить любов і веселощі, мирить ворогів та вгамовує суперечки. Вона входить до числа дванадцяти основних магічних трав. Її також вважали травою виконання бажань.

Кажуть, що коли натертись цією травою, можна здобути бажане.

Вербена - традиційне «зело кохання».

Для лікування певних хвороб мольфари використовують «п’яний мед», зібраний бджолами засушливого літа з квітів отруйних рослин.

Магічні властивості, кажуть мольфари, має також валеріана, яка оберігає подорожнього та пробуджує в людині таланти, а ще - мак-видюк (самосій). Його раніше використовували як засіб проти «вроків» та відьомських хитрощів. Годилося брати головку маку, як ідеш до мольфара. Макове насіння мольфари використовували при певних обрядах, наприклад, якщо була потреба викликати дощ.

Трреба взяти мак-ви дюк, посвячений на Маковея, піти до лісу, знайти там криничку-«головичку» (таку, де джерело б’є знизу). Розмішати в ній намул і туди тричі сипнути маку. Якщо так зробити, то не встигнеш дійти до хати, а вже хмари дощові зберуться в небі...

Традиційною «дівочою» травою була рута. Це був основний дівочий оберіг від спокусників. Вона також використовувалася як засіб для зупинення крові:

неділю рано Пречиста Діва плугом небо орала, небо орала, руту сіяла. Рута не зійшла, щоб кров не йшла51.

Але разом із тим рута - це й важливий шаманський інструмент. Наприклад, арабські шамани в племенах бедуїнів використовують сирійську руту як засіб, що дозволяє їм входити в транс і досягати стану зміненої свідомості.

Дівочим «чарувальним» зіллям є також барвінок. Дівчата, які хотіли привернути милого до себе назавжди, заварювали корінь барвінку та лили відвар на сліди того, кого хотіли привернути. Взагалі, барвінок, любисток і васильки - це три основні «любовні трави», й це відображено в багатьох народних піснях і переказах.

Барвінок раніше використовували також і як захист проти відьом: якщо господиня підозрювала, що відьма зіпсувала молоко в її корови, слід було сплести вінок із барвінку й тричі процідити молоко через нього. І ще барвінок був символом життєвої сили та безсмертя, але й одночасно - побажанням душі «упокоєння». Тому цю рослину часто використовували в похоронних обрядах, садили на могилах.

Важливим чарівницьким зіллям, що використовувалося для дання, але й слугувало для захисту від мольфарських чарів, був аконіт (Aconitum variegatum), а гуцули називають його - тоя.

«Голубенька тоя» — могутній оберіг від злих чарів.

Про це навіть пісня є:

На камені ноги мию,

На камені стою,

Кругом мене чари сіють,

А я си не бою.

Кругом мене чари сиплють, А я си не бою,

Бо я маю за поясом Голубеньку тою.

Так у народній пісні відобразилися магічні уявлення.

Камінь - один з важливих моль-фарських символів. Знак опори і міцності, духовної нескореності й концентрації думки, джерело мольфарської сили. Природні скелі з правіку шанувалися мольфарами як «місця сили», сакральні урочища. Священними також здавна вважалися камені з водоспадів. Камінь, на який падає велика вода, несе особливу силу, здатну не просто очистити людину, але й подарувати їй силу таку само велику, як у каменя, що витримав потік води. Камені-кварци та «білі камінці», обточені водою, мольфари використовують для отримання інформації.

Водоспад на р. Рибниця. Водоспади шануються мольфа-рами як джерела концентрованої сили води.

Фото з архіву автора.

Будь-яка самотня скеля, тим більше світлого кольору, вважалася природним вівтарем для зустрічі з Божеством як земне втілення небесного Золотого Каменю. Кожна будівля має наріжний камінь - символ підмурівка, основи, на якій зводиться оселя чи храм. Так само білий камінь - це символ фундаменту сили мольфарської, його духу52. Кельтські племена ставили менгіри та кромлехи - штучні скелі там, де не було природних, і ці витвори слугували за символи зв’язку неба й землі.

На рівнинах Франції з незапам’ятних часів височать менгіри — символи зв’язку Землі й Неба.

«Білий камінь» - це «відображення» тогоАлатир-каменя, «золотогокаменя», що є основою світу. Мольфари кажуть: якщо на світанку знайти білий камінь, що зусібіч омивається водою, стати на ньому і обмитися, то всі напасті, які є в людини, всі негативні думки, які хтось на неї спрямував, зникнуть. Власне, цей обряд і оспівується в згаданій вище пісні...

Окремим напрямком мольфарського мистецтва (втім, як і решти шаманських традицій) є використання особливих рослин. Шаманські культури всіх народів на обох півкулях нашої планети знали трави, здатні викликати зміни стану свідомості, їх називали «рослинами сили», «зелами», «союзниками». Ці рослини шанували за їхню здатність викликати видіння та показувати майбутнє. їх використовували для входження в транс і змінений стан свідомості, для шаманської подорожі гілками Світового Древа. Карпатські мольфари найчастіше з цією метою використовують беладону (Belladonna atropa) та дурман (Datura stramonium). Останній називали ще див-де-ревом або дій-деревом. Народні назви вказують на те, що здавна предки наші знали про якості цього зела.

Якщо на світанку обмитися водою, стоячи на білому камені, то пропадуть усі напасті.«Гук» на р. Рибниця. Косів. Фото з архіву автора.

Цікаво, що дурман, сортів якого налічується кілька сотень, знали й використовували шамани, знахарі та чаклуни на всіх континентах, де існували магічні практики. І відома ця рослина вже понад 3000 років. Ацтеки, майя, індіанські племена Північної Америки, чаклуни Карибських островів, австралійські аборигени - всі вони віддавали дурманові належне в цілитель-ських обрядах (зокрема, настоянку дурману використовували як анестезійний засіб) та магічних ритуалах. У Індії «датуру» вважали священною рослиною: димом дурману обкурювали статуї богів, храмові танцівниці - девадасі - вживали напій із товченими зернами дурману, після чого входили в

транс, пророкували майбутнє й давали відповіді на запитання, які цікавили відвідувачів храму.

«Зелом» вважалися й коноплі: відвар із них використовували при жіночих недугах та для лікування венеричних хвороб. У Карпатах поле з коноплями оборювали терновою гілкою і при цьому роздягалися наголо: вважалось, що це захистить поле від нечистої сили (згадаймо народну приказку: вискочив, мов чорт із конопель). Коноплі освячували на Маковея і додавали до різдвяної куті. «Жіночі» рослини конопель кидали в купіль новонародженого, щоб здоровий ріс. На Купала збирали конопляний пилок і розсипали на порозі дому, щоб відьми не шкодили.

У кожного мольфара своя «рослина сили»: хто для входження в транс використовує дурман, хто беладону, блекоту-німи-цю (Nyoscyamus niger) чи коноплі53. Вибір зела залежить від кожного окремого випадку та від особистих якостей мольфара.

Зараз багато людей, навіть дослідників, ставляться до рослин, здатних змінювати свідомість, із осторогою, називаючи їх «наркотиками». Але мольфарська мудрість

говорить про ці зела: «Хто не розуміє, той бачить небезпеку й пітьму, а хто знає - той знаходить щастя та здоров’я». І це справді так: адже пробуджена свідомість допомагає побачити речі й закони світобудови такими, які вони є. Але горе необачному, який бажає відчути силу «зела чародійного» задля розваги чи з цікавості. Прадавня сила цих трав не пробачає несерйозного чи безтурботного підходу, адже священні «рослини сили» дають ЛИШЕ КЛЮЧ до інших вимірів та світів, а йти туди мусить людина сама. І що вона там знайде - залежить тільки від її розумового та психічного стану, від внутрішнього наміру, від готовності ввійти до шаманських світів.

...Ми зібрали трави й повертаємося до хати Мольфара. П'ємо чай із свіжозібраного полонинського чебрецю і прощаємося. Подруга отримала свою консультацію, а я повернуся сюди за деякий час, коли настане головне мольфарське свято. І тоді почую розповідь, якої давно чекала, - про особистий шлях мого наставника.

Виходимо на дорогу, я зупиняюся і жартома кажу: «І де ж наша чергова мітла?» Ви можете не повірити, але за хвилину нас доганяє та сама стара «Волга», що везла сюди. Водій сам зупиняється, відчиняє дверцята...

За сорок хвилин ми вже в Косові.

Частина шоста

СТЕЖИНА

ОДНОГО МОЛЬФАРА

КУПАЛЬСЬКА НІЧ Стани свідомості. Сновид

Сон, за народними уявленнями, - «кудлатий чоловік із чотирма очима», добрий і зовсім не страшний. У нього є ще помічниця Дрімота й помічник - Здухач. Під час сну з людини виходить дух, який приводить за собою вітер, котрий, у свою чергу, розганяє грозові хмари, воює з іншими духами...

Мандри душі в іншому світі -це і є сон. Коли душа повертається в тіло, сон припиняється. Коли душа відлітає від тіла назавжди, настає смерть...

«Українська міфологія»

Сьогодні Купало у нас запалало -стороною дощик іде, стороною -

та й на наше маєво клечане.

У купальській криниці збільшало водиці, -стороною дощик іде, стороною -

та й на наше житечко зелене.

Купальська пісня

Купала Івана на вулицю звала: - Ходім, Іване, на вулицю,

Та підемо в чисте поле,

В чисте поле - жито глядіти, Від змії, від злої відьми:

Вона в полі заломи ламає,

У корів молоко забирає.

Старовинна купальська примівка

Я приїжджаю до Мольфара днів за два до Купальського свята.

Іду левадою до мольфарської оселі, й цього разу в мене особливий стан перед зустріччю: Мольфар обіцяв розповісти про свій особистий шлях. А основна спеціалізація, що передається в його роду по династії звідтоді, як його родина осіла в Карпатах, - цілительство.

А ще тривають дні літнього сонцестояння, й це одне з найважливіших моль-фарських свят, а для деяких мольфарів свято Купала - найвідповідальніший момент у їхньому персональному році. На саме свято я приїхати не можу, бо купальська ніч -особлива для Мольфара, її він проводить у полонинах та лісах, здійснюючи лише йому відомі ритуали та обряди. І про них він не може говорити, скільки житиме. Це ті обряди, що відкрилися йому в момент посвяти, і їх нестиме він у таємниці до кінця життя та забере з собою, коли піде зоряною стежиною вслід за своїми пращурами, серед яких із незапам’ятних часів хоча б один у роду та був знахарем, примівником, характерником, чаклуном, мольфаром...

До Мольфара приїздить багато людей: від простих горян до відомих артистів і політиків. Кожен зі своїми негараздами, проблемами, проханнями.

Мольфар вислуховує всіх.

- Кожна людина йде зі своїм болем і горем, - говорить мій наставник. - Тож чи можу я відмовляти? І коли віддаю людині часточку свого космічного дару, щоб продовжити Ті життя, - то для мене найбільша радість. Не для збагачення приймаю людей. Я маю заборону на матеріальне багатство. .. хоч і міг би за бажання жити у віллі на березі моря... - Мольфар весело сміється.

Я не сумніваюся в останньому, але тема ця мене цікавить, тож я запитую:

- Чи для всіх мольфарів є заборона на матеріальні блага?

- Не для всіх, - відповідає мій співбесідник. -Але в багатьох випадках. Матеріальний достаток затуманює духовний зір, змінює людину, навіть найсильнішу, змушує її інакше дивитися на речі. Це - велика спокуса. Тому більшості світлих мольфарів заборонено накопичувати гроші та інші матеріальні блага. А якщо мольфар переступає заборону - в нього відбирається дар. А це найстрашніше, що може бути для людини, яка вже зіткнулася з магічним мистецтвом: усвідомлювати свою силу й не могти нею скористатися. Магія ніколи не приносить великих грошей, вона дає розуміння законів світу і силу, щоб їх використовувати. А за те, що я не ганяюся за марнотою земних благ, і маю від духів сильне слово та здатність допомагати. ..

Я не насмілююся запитати в Мольфара, чи був у нього досвід втрати дару на деякий час. Та й яке це має значення? Це - його шлях, дуже нелегкий і унікальний. Важливо те, що він готовий ділитися частиною свого знання...

Натомість я запитую про інше: на хвилі розповіді Мольфара про власний шлях цікавлюся його життям взагалі. А біографія в нього така ж унікальна, як і той прекрасний магічний дар, що його мій наставник несе вже понад 40 років.

Я знаю, що мій Мольфар - «вроджений». І не просто вроджений. Він належить до справжньої династії, що бере початок від козацьких характерників. І я прошу господаря розповісти про його власний шлях до ініціації...

- Мій предок по батькові -Данило Нечай, один із соратників Богдана Хмельницького, полковник Війська Запорізького.

Не тільки військовими подвигами славний був козацький полковник. Він був знаний ще й як характерник, один із тих знавців людської та небесної природи, які вміли відвести очі ворогам на полі бою, зачарувати пістоль, щоб стріляв без промаху, та шаблю, аби була незламною, непереможною, вміли привертати серця людей та перекидатися на тварин. Багатьох козацьких отаманів вважали характерниками. Такими були перший гетьман Січі Запорізької Димитр Виш-невецький-Байда, кошовий отаман Іван Сірко, Самійло Кішка, Данило Нечай... Про них казали, що неможливого, особливо у воїнській та цілительскій магії, для них не було. Вони могли просто дива творити. Загинув же Данило Нечай у бою - один проти Тридцяти озброєних поляків...

- Моїм першим учителем, - говорить Мольфар, і голос його несподівано теплішає, - стала бабця по батьковій лінії Ганна Денисів. Ще як я був дитиною - було мені років п'ять-шість - то я ходив із нею в гори та полонини по лікарські трави, по коріння. То як я стомлювався, вона мене носила за плечима в торбі, разом із травами. Саме бабця Ганна стала моїм першим учителем любові та співстраждання. До Природи-Матері. До світу. До людей та їхніх страждань.

- У якому ж віці починається процес навчання майбутнього мольфара, якщо це мистецтво передається по роду? - починаю я «опитування за формою».

- Коли мені було сім років, я вперше відчув ці-лительську силу й усвідомив свої здібності. Якось влітку із товаришем пасли ми вівці на полонині. Пекло сонце, а затінку не було. Товариш отримав сонячний удар, у нього пішла кров із носа. Я приклав йому руку до чола - і кров зупинилася. А друг опритомнів, і пригода для нього обійшлася без наслідків. Місяців за два стався ще один випадок: батько разом із сусідою вирубували чагарник на полі. Сусіда розрубав сокирою вену на нозі. Вать-

ко покликав мене - і мені вдалося зупинити кров, поки прийшов сільський фельдшер. Після цього бабця та вуйко почали мене вчити серйозно і готувати до передавання мольфарського дару. Бабця - вона була цілителькою і травознаєю - вчила мене розпізнавати трави й цілюще коріння, лікувати словами-примівками та настоями. Від вуйка я взяв знання іншої мольфарської премудрості. Він був дуже сильним знавцем ритуалів і заклиначем зброї - із усіх Карпат до вуйка Йвана ішли мисливці, аби він примовив рушницю. Щоправда, мені він так і не передав тієї майстерності: казав, що то темний дар і мені його знати не треба. Тож для мене шлях до мольфарського мистецтва почався в дитинстві...

Коли мені виповнилося 12 років, бабця Ганна провела наді мною першу посвяту. Це дуже ранній вік для мольфарської посвяти. Зазвичай обряд ініціації проводили не раніше, ніж у ЗО років, бо наше мистецтво вимагає зрілості, як фізичної, тілесної, так і розумової та духовної. Тобто це була швидше духовна посвята мене мольфарсько-му шляхові, аніж ініціація. Але бабця не мала іншої ради: вона відчувала свій близький відхід із життя, а дуже хотіла передати мені своє знання та свій дар. І недарма відчувала...

- Тож чи має значення, хто саме передає дар? -запитую я.

- Загалом якщо мольфарський чи будь-який інший магічний дар передається по материнській лінії, він значно сильніший, аніж коли по батьківській.

Так завжди вважалося. Так є. Бо жінка сильніше відчуває Природу, вона більш зближена з Матір'ю-Землею, тому дар її міцніший. А в мене дар іде по батьківській лінії, зате він практично не переривався віками: в кожному поколінні нашого роду була бодай одна людина, що займалася магічними практиками, спершу характерництвом та знахарством, потім - після переїзду в Карпати -мольфарством.

-1 коли ви почали практикувати мольфарське мистецтво й лікувати людей?

-До армії я взагалі не практикував - ні як мольфар, ані як цілитель. По-перше, йшли жорстокі сорокові. 1939 року Західну Україну приєднали до УРСР. Моїх родичів викликали до НКВД і вимагали, щоб вони «віддали магію». Вони захищалися - хто як міг. Я, приміром, вдавав дурника - в прямому розумінні слова. Симулював розумову відсталість...

І Мольфар, у якого в бібліотеці понад п'ять тисяч томів і який дає поради багатьом видатним людям не тільки в Україні, весело сміється. І я сміюся разом із ним, уявляючи подібну сцену. Пересміявшись, Мольфар продовжує:

- 1941 року почалася війна. А в наших краях настав голод. Тоді ж померла моя бабця Ганна - та сама, котра була моїм учителем. Померло багато людей. Я їв кору з бука, підбіл і листя подорожника - і так вижив. У кого ж організм не пристосувався до такої їжі, той умер.

Батька мого забрали на фронт. У селі казали, що «Михайло Нечай пішов у москалі», й «чорні хлоп-

ці» погрожували спалити хату, а нас повбивати. Мама з малим братом щоночі спали в іншій хаті -то в родичів, то в сусідів чи кумів. А я втікав до лісу й там спав на соснових гілках. Дуже застудився й захворів на чорний тиф. Кілька тижнів лежав без тями, не впізнавав ні мами, ні рідних, ані хати. Бачив безодню й червоно-багряне море, а навколо мене літали янголи з вогняними крильми. Так уперше я побачив інший світ, світ духів...

А потім повернувся батько. До речі, на ньому теж була мольфа, зроблена дядьком Іваном. Він пройшов із нею всю війну, кілька разів переходив лінію фронту, побував у фашистському концтаборі, втік звідти - і повернувся додому без жодної подряпини.

А я тоді пішов до школи. Вчитися любив дуже сильно. Постійно ходив до вчителів, просив у них книжок почитати. І саме тоді сталася пригода, яка виявила, що крім цілительських, у мене є ще й магічні здібності. Неподалік від нашої хати була військова частина, і одного разу на мене напав собака з тієї частини. Дуже покусав. Я того пса прокляв, і днів за два він загинув під колесами машини. Солдати плакали за тим псом, як за людиною. А я звідтоді усвідомив, наскільки обережно слід поводитися зі словом...

1954 року я повернувся з війська та почав практикувати як травознай-знахар. Як мольфар-маг не працював, бо ще не мав повноцінної ініціації, а без такого «налаштування», без рукоположения наставника молодий мольфар практикувати магії

не може. Я лікував людей травами. Люди приходили та приїздили вночі, щоб ніхто не побачив і не доніс. Навіть високопоставлені чиновники приїздили, із ЦК... Разом із цим я вдосконалював свою майстерність, навчався ритуалів і магічних обря-додій. І коли досяг належного віку, отримав посвяту - від свого діда Нечая, по спадковості.

Святий Пантелеймон — божественний цілитель. Народна ікона. XIX ст.Із колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

Так я став повноцінним мольфаром. До мене прийшов мій дух-помічник, дух-покровитель. Ним став святий Пантелеймон, покровитель ціли-тельства. Отже, бабця, котра з дитинства вчила мене травознавства та лікувальних аспектів мольфарства, мала рацію... А швидше за все, вона просто знала. Як кожна мольфарка, володіла яс-нобаченням, хоч і не рекламувала цього свого дару. І кому як не їй було розпізнати головний талант свого онука?! Отак уже понад сорок літ іду цим шляхом...

Щороку до Мольфара приїздить багато людей. Він усіх приймає, та не всім береться допомагати. Чому так? Не впевнений у власній силі?

- Ще не було випадку, аби я не поміг, - відповідає він. - Та не всяку хворобу можна лікувати й не всяку проблему можна вирішувати магічним шляхом. Коли людина приходить, я «зчитую» інформацію з її біополя та приймаю рішення, яке мені підказує мій дух-покровитель. Особливо це стосується хвороб. Якщо хвороба «людського походження», тобто є результатом навроку, прокляття чи перевтоми організму, то я беруся лікувати. Якщо ж хвороба «від Бога», тобто є результатом карміч-ного сплетіння, наслідком неправильних вчинків самої людини або якийсь тяжкий, але необхідний знак - нема на світі мольфара, який би міг упоратися з такою хворобою. Та й не треба цього робити. Треба пояснити людині, що з нею відбувається, порадити розібратися в собі, у своєму житті та вчинках. І якщо людина це зробить - хвороба сама відступиться...

Іноді я допомагаю навіть ворогам або людям-вампірам. їх треба пожаліти, адже в них настільки мало власної енергії, що вони змушені брати її з інших людей. А я прочищаю таким людям їхній власний канал, допомагаю зарядитися космічною енергією - часом людина змінюється просто на очах.

Мольфар - тільки провідник. Перед тим, як почати обряд, він приказує тричі: «Не до мене, не від мене, а почерез мене». Таким чином він налаштовує той канал, яким потече енергія, що її він спрямує до хворого місця пацієнта чи його проблеми...

Лікує Мольфар, крім трав та примівок, ще й дримбою. Особливо допомагають звуки дримби при нервових розладах: Мольфар починає тихенько грати, налаштовує енергопо-ле людини на певну частоту, а потім підбирає мелодію... Звуки дримби, цього унікального шаманського інструмента, мають здатність входити у підсвідомість і так само, як камертон, «настроювати» її. Так відновлюється нормальний стан нервової системи...

Зауважу, що спробувала дію дримби на собі. Коли в мене видається тяжкий день, досить зручно сісти, зосередитися і трохи пограти на дримбі (не маючи музичного слуху, я не граю настільки віртуозно, як це робить Мольфар, але кількох «акордів» цілком вистачає).

У своїх цілительських практиках Мольфар користується різними видами магічного дійства. Наприклад, під час лікування епідемічних хвороб, хвороб психічно-невротичного характеру або при одержимості злим духом здійснюється обкурювання. Для цього разом спалюються верес, ялівець, тріски зі смереки або груші, в яку вдарила блискавка (громове дерево). Іноді додається дрібка якогось зела. Час від часу, холодної зими, Мольфар здійснює ритуал обкурювання для всього села, щоб захистити його мешканців від епідемій та хвороб. Обкурюванням з насіння блекоти лікуються хвороби зубів.

Під час магічно-цілительських ритуалах Мольфар використовує різні метали. Тим більше, що метали - той атрибут, який додає йому сили, адже він ще й мосяжник, змолоду працює з металами. Іноді він використовує мідь, іноді - як частину амулету -рідку ртуть.

Особливе значення в обрядах, спрямованих на вигнання хвороб та лиха загалом має залізо. Залізну підкову вішали на воротях або стіні ґражди, щоб захистити оселю від нечистих духів та упирів. Пастух-ватаг, коли приходить на полонину, перш за все на живе вогнище, розпалене біля колиби, кидає підкову. Залізо мольфари активно використовують у заклинаннях від укусів тварин і змій. І звісно, в магічних ритуалах, спрямованих на замовляння зброї. Одним зі спеціальних оберегів був залізний ніж: його клали в колиску новонародженого, загортали в полу ковдри, в якій дитину несли хрестити. Ніж неодмінно супроводив усякого подорожнього, вівчаря на полонині, господиню в обійсті, мольфара в його подорожах горами в пошуках магічних трав та цілющого коріння.

Щоправда, ніж використовують і в обрядах чорної магії, спрямованої на розбрат у сім’ї чи між друзів, на незлагоду та війни. Тільки тоді зі спеціального металу в певний час виклепують особливого ножа й над ним урочної миті вимовляється страшне заклят-тя чвар та розбрату...

Магічну силу має обручка: замкнуте коло - це надійний захист від злих духів. У кожного мольфара є власний дорогоцінний метал і кожен із карпатських магів має такий перстень - власну мольфу-оберіг, яка захищає його в спілкуванні з потойбічними світами, допомагає втримувати духовні сили. Обручка може бути золотою чи срібною. Цікаво, що мольфари-чоловіки носять здебільшого срібло й практично ніколи не використовують золота. Воно вважається традиційно жіночим металом (можливо, тут діє закон полярності: золото - знак Сонця, чоловічого начала, тож і допомагає він швидше жінкам; срібло - знак Місяця, жіночого начала, тому допомога його - для чоловіків). Але срібло широко застосовують усі мольфари, незалежно від статі. Адже саме срібло несе енергію, що дає захист і оборону і від злих духів, і від лихих людей, духовно очищає та зміцнює. Жінки-мольфарки теж носять срібні обереги та персні - знаки їхнього заняття.

Мій наставник теж має срібний перстень-мольфу з викарбуваними на ній прадавніми символами-оберегами та різьбленою головою Христа-Спасителя. Так Мольфар черпає силу й оборону і в давніх богів, яким століттями поклонялися мольфари-язичники, і в християнських символах.

У примівках часто зустрічається символ-образ золотих та срібних ключів. Ключ взагалі має багатющу символіку в обрядовості мольфарства. «Срібний ключ» присутній у примівках для закріплення обряду. Язик -це ключ до таємниць душі (слово, що промовляється за допомогою язика). Громови-ця-блискавка - ключ до неба, за допомогою якого відкриваються таємниці магічного мистецтва й над світом лине громове слово. Часто для зміцнення замови закликався саме символ такого небесного громового ключа, й ця замова була незрушна.

Ключ є також одним із основних моль-фарських символів приворотних обрядів. Коли дівчина хотіла вийти заміж, то йшла до мольфара, той мольфував ключ - на любов, на подружню вірність та сімейне щастя.

Лікуючи людину, Мольфар обов’язково робить для неї мольфу-оберіг, щоб закріпити результат і вберегти свого пацієнта надалі. В давнину оберегом було вишивання, різьблення на зброї, виткані візерунки на кептарях, ковані - на чересах-поясах, пір’я певних тварин на капелюхах (особливо цінувалося пір’я чорно-червоних та зозулястих півнів), малюнки на посуді, домашньому начинні. Наприклад, амулетами-оберегами, що захищали від злих духів і нещасть, були бубонці з металевими кульками, що їх прикріплювали біля пояса та на предметах вжитку - гаманцях, тайстрах тощо. Оберегами, що мали забезпечувати успіх у коханні й удачу, були яскраво-червоні китиці, якими прикрашали головні убори, пояси, свитки, сардаки...

У традиційному жіночому костюмі кожна деталь оздоблення має потаємну символіку. Із колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

Зараз як обереги Мольфар використовує магічні вузли, в які зав’язуються чи зашиваються трави, корені, зміїна шкіра, крило летючої миші, шматочок металу, що підходить власникові. Це може бути й срібна чи мідна пластинка-кулон з різьбленими символами або ж дерев’яний талісман.

Раніше такі особливі магічні вузли в’язали й характерники перед боєм, щоб «зав’язати» ворожу зброю, аби козаків не брали кулі та шаблі.

Окремо в мольфарській праці виділяється такий напрямок, як вигнання злих духів (те, що прийнято називати «екзорцизмом») і - ширше - відвертання лиха від людини. І хоча нині в примівках мольфар звертається до святих та самого Господа, все-таки значну частину ритуалів, спрямованих на подолання зла, взято з арсеналу чорної магії.

- Магія - то двосічний меч, - говорить Мольфар, - і для того, аби боротися з нечистими духами, котрі чинять шкоду у світі, коверзують над людиною чи твариною, мольфари користуються темними знаряддями. Ми не можемо жити без темних сил, інакше не було б нас самих. Це як електричні заряди «плюс» і «мінус». Якби не було одного, не було б іншого. А коли світлі сили приборкують агресію сил темних - це і є життя. Це закон буття на землі, бо саме в боротьбі закладений сенс життя людини. Так учать старі мольфари. Світлі духи не знищують чорних, вони опановують стихійну могутність і агресію останніх...

Мольфар за роботою.Так, поглядаючи крізь смерекову «громовицю», він позбавляє чаклунської сили відьму-лиходійницю.

Кожен мольфар володіє аспектами і білої, і чорної магії. Але кожен мольфар робить вибір: яким шляхом іти, бо слугою двох панів не можна бути. В момент посвяти, коли приходить дух-покровитель, визначається шлях мольфара. І залежить він від намірів і прагнень молодого мага. Звісно, темний мольфар може використовувати засоби й інструменти білої магії і навпаки, проте в кожного є обраний і єдиний шлях...

Якщо в хаті впродовж року ніхто не жив і там не було чути голосу людського - в такій оселі заводяться нечисті духи54. У цьому домі хворіють діти, відбуваються сварки, ста-ються нещастя. Мольфари в таких випадках кажуть: «лихий дух коверзує», і тоді треба провести обряд заклинання, щоб вигнати нечистого з оселі.

Серед мольфарів є примівники, котрі спеціалізуються на вигнанні злого духа з оселі чи з людини.

Мольфар бере хреста чи ножа, хрестить ним себе, потім - хворого, і приказує: «Не моїм духом, а Божим духом, не моїми словами, а Божими словами...» І починає промовляти при-мівку:

ИИШОВ 30Л0ТИИ чоловік із золотої церкви.

Пішов на золоту гору в золотім убранні.

Здибав (такого-то). Паде він на коліна й просить золотого чоловіка: «Золотий чоловіче, прошу тебе, вижени з мене злу болю». Бере золотий чоловік чоловіка (такого-то) за

руку і веде перед Пречисту Діву, аби Пречиста Діва сказала йому, який лік дати від злої болі. Пречиста Діва йому дала золотий меч, золоту трембіту, золоті долота.

Золотий чоловік погану болю золотим мечем вирубав, золотими долотами видовбав, золотою трембітою витрубив погану болю, болю-чу-колючу. Поніс лісами, аби щезла-пропала та дурна боля.

Бере (такого-то) золотий чоловік, веде перед Господа Бога. Узяв Господь Бог (такого-то) за праву руку, Ісус Христос за ліву руку, повели до святої золотої церкви, завели в один брідок по коліна, в другий брідок по пояс, у Г третій брідок по шию, облили від дурної боли У завели до золотої церкви, засвітило сонечко L в личко, а Місяць у потилицю. Узяв Господь ' Бог хусточку, обтер від дурної болі... !||

Злого духа треба швидко переслати - або в якусь річ, котру потім слід спалити чи втопити, або в рослину, тварину, котру потім знищують, або просто відіслати, «куди голос людський не доходить, де півень не допіває...» Якщо цього не зробити, злий дух може вселитися в самого примівника.

Є в арсеналі чорної магії і знаряддя, що дозволяють наслати на людину лихо-не-щастя. Найпоширеніший спосіб - глиняна лялька, ритуал, який існує чи не в усіх ма-

гічно-шаманських традиціях. Потрібно в суботу купити сім голок на гроші, зароблені у вдови. Із сирої глини робиться лялечка та нарікається ім’ям людини, котрій хочуть завдати шкоди. Потім та лялька підвішується в димарі та впродовж тижня в печі палиться ватра із сирих дрів певних сортів дерева так, щоб густий дим ішов просто в димохід і обкурював ту ляльку. При цьому читається спеціальна примівка. І щодня в ляльку втикається по одній голці... Ніхто не в змозі відвернути таке наслання, крім того, хто його зробив, та могутнішого мольфара...

І ось настає Івана Купала - одне зі свят, яке зміцнює зв’язок мольфарів із небесними силами на цілий рік. Звісно, кожен мольфар має власний «розклад» свят, який він отримує в момент посвяти. Але ці літні дні сонцестояння - священні для кожного, хто йде мольфарським шляхом.

Літо - це також і традиційна пора посвят. Буяють трави, радіють усі світи, сві-тотворчі стихії природи отримують повну силу. І це найкращий час для того, аби молодий мольфар уперше переступив поріг того невидимого світу, з яким віднині працюватиме постійно. І найкращий час для ініціації - ярі літні дні напередодні Купала (після Купальської ночі проводити посвяти вже не рекомендувалося).

У переддень Івана Купала святкується день Гафії Купальниці або, як її ще називають, Гафії - Люті Коріння. Всі трави та цілюще коріння цього дня найбільшу силу мають. Тоді мольфари йдуть до лісу, аби виконати ритуал збирання чудодійних трав і цілющого зілля та коріння. У цей день також настає час збирати лікарські трави та заготовляти віники для лазні. Інша назва свята - «люті коріння» - говорить сама за себе, оскільки слово «лютий» у давнину означало не тільки злість, але й силу та завзяття (пор.: лютий до роботи). Свято Гафії Купальниці розпочинало ряд Купальських свят, що символізували поворот сонця, свято вогню і води...

У купальницькому букеті обов’язково мали бути: іван-та-марія, золототисячник, купальник, звіробій, міжперсник, розрив-трава, медунка, чистотіл, богородичні сльози, мокрець. Ці рослини берегли хату від пожежі та лиха, чаклунства й недоброго ока. їх сушили та зберігали за сволоком або за божницею.

Наступного дня починалася власне Купальська містерія, що була одним із ключових моментів річної містерії - коловороту життя наших предків.

Це вирішальний момент, час найвищої кульмінаційної сили Сонця - життєдайно-го Божества. З іншого боку, основою Світобудови, як про це говориться в старовинній пісні, є Вода - велика Богиня-Мати, правічна Мати Життя, яка посилає вологу на землю, щоби та все оживила, це Богиня, з лона якої постало все живе.

Вважалося, що саме в цей час, коли дні найдовші, а ночі темні та росяні, Мати-Вода бере шлюб із Батьком-Вогнем, і разом вони починають творити нове життя. Вважається, що від чарівного шлюбу вогню й води народжується на землі Древо Життя - папороть та починається новий цикл у розвитку світу. В одній старовинній купальській пісні співається:

ІГУей, око Ладове, Леле Ладове,

і І| Гей, око Ладове, ніч пропадає,

— Бо око Ладове з води виходить, Ладове свято нам приносить!..

Уся природа оживає Купальської ночі. Пробуджуються духи стихій, чарівні істоти, котрі населяють гаї, ліси, поля, озера, річки. Праслов’яни, які сприймали всю Природу як єдине ціле, ділилися своєю радістю, запрошували всі сили природи приєднатися, щоб разом святкувати врочисту мить священного шлюбу Вогню та Води. Уся при-рода святкує чарівну мить народження на землі Древа Життя, і люди намагалися цього дня не ображати одне одного чи когось із чарівних мешканців навколишнього світу.

Купальське свято завжди супроводилося іграми, сміхом та забавами, які неодмінно носили ритуальний характер. Зокрема годилося очищатися водою, причому воду слід було брати з криниці, викопаної саме в переддень Купайла. А ще - стрибати через запалені багаття, щоб там згоріли всі хвороби, проблеми й негаразди.

Потім дівчата йшли пускати на річку вінки, ворожити на суджених, а найсміливіші парубки вирушали в ліс шукати чарівну квітку папороті. Кажуть, що сміливця зупиняють при цьому всі сили мороку, всі лісові духи та нечиста сила. Якщо знайшов квітку, кажуть, треба зашити її під шкіру на руці - тоді відкриються скарби. А ще тому щасливцеві стануть відомі всі таємниці неба й землі. Тому й бережуть цю квітку духи, тому й влаштовують шукачеві всілякі пастки та випробування. Розквітає папороть на одну-єдину мить, і треба володіти справді шаманським зором, щоб її побачити. І знайти її може тільки дуже безстрашна й цілеспрямована людина. А нечисті духи, які, за повір’ям, стережуть чарівну купальську квітку і перешкоджають тим, хто хоче її знайти, - відображення самолюбних прагнень і нещирих думок, ницих бажань та злої волі самої людини...

- Невже справді чарівна квітка папороті призначена лише для того, щоб знайти скарби, закопані в землі? - питаю у Мольфара.

Старий Мольфар не відповідає, тільки примружується й веде далі:

- С й інші способи відкривати скарби. І я вас можу навчити...

- Для чого? - я сміюся. - Для мене важливіші скарби духу та знання. І саме про них, як на мене, йдеться в легенді про папороть, а зовсім не про зо-лото-срібло...

- Саме так, - Мольфар киває. - Ви правильно розумієте. Та тільки більшості людей ближчі земні скарби... Тому й гніваються на нас Мати-Природа та сили небесні...

Крім духа-покровителя і духів-поміч-ників, крім рослин-союзників, у кожного мольфара є ще й тварина-помічник. Як правило, це свійська або приручена тварина, що живе в домі мольфара і є його зв’язківцем з іншими світами, особливо зі світом природи. Це споріднює мольфарство з північноамериканською шаманською традицією, де кожне плем’я і кожна окремо взята людина мали свій тотем у тваринному світі, що відображають навіть традиційні індіанські імена.

А в мольфарській символіці кожна тварина мала ще й своє втаємничене значення.

Баран - символ творчої енергії та чоловічого начала, родючості та гідності. Оскільки вівця для гуцулів є головною годувальницею, у їхній символіці баран - одна з основних тотемних тварин. Зображеннями баранячих ріг прикрашали чоловічі пояси та ножі, керамічний і шкіряний посуд. Баранячі роги є одним із основних оберегів вівчарів. А баранячий кожух - важливий атрибут обрядовості57. Баран з великими крутими рогами -частий персонаж мольфарських примівок.

Кептар57 Напрошується порівняння із Золотим Руном, по яке їздили аргонавти, символом особливого дару богів та небаченого скарбу.

Ще один чоловічий тотем, символ сили, мужності та хоробрості - бик, що крім усього іншого, символізує і творчу силу Всесвіту. Колядки згадують золоторогих-золо-тохвостих турів, предки-слов’яни сміливих воїнів називали буй-тур, яр-тур. Можна пригадати й зображення трипільських бо-гинь-чарівниць на троні у вигляді бика, між рогами, і Зевса, що перетворився на бика, щоб викрасти прекрасну Європу й тим дати початок Критській цивілізації. У Карпатах в дохристиянські часи був культ Бога-Тура, бога воїнів та сміливців, про що свідчить хоча б такий топонім, як Турова гора.

Важливим жіночим тотемом була корова. У давнину Богиня зображалася у вигляді корови. Гуцули корову називають мамою, вона завжди вважалася священною, недоторканною твариною. Раніше її приносили в жертву тільки найвищим богам, заборонялося вживати її в їжу - тільки у виняткових випадках. Про молоко корови казали «Божа роса». Значна кількість мольфарських обрядів прикладної магії спрямовані на захист корів від відьом та збільшення кількості молока: під час першого вигону корову обливали святою водою. Не можна бити корову палицею, якою вбили вужа, бо всохне вим’я. Про тотемну символіку свідчить те, що іноді корова виступає як демонічний персонаж: на неї перетворюється відьма. А ще гуцули вірили в існування корови з коротким хребтом, смерть якої тягне за собою смерть інших корів у господарстві або в селі.

Особливе значення в гуцульській традиції має коза або цап. Прадавня символіка цапа як втілення плодючості та життєдайної сили природи відображена в різдвяних забавах, коли парубки «водять козу» селом, бажаючи ґаздам добробуту й доброго врожаю, та приспівують: «Де коза рогом, там жито стогом».

Цап. Пічна кахля. Косів. XIX ст.Із колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

Мольфари кажуть, що відьма ніколи не відбере молока в кози, тому козяче молоко часто використовується в магічних та ціли-тельських обрядах.

У християнській традиції коза стала втіленням бісівських сил (вочевидь тому, що зовні нагадує чорта з християнських уявлень), але на Гуцульщині ще й тепер зображення цапа часто зустрічається на пічних кахлях чи в народних картинках, - мабуть, це відгомін тих часів, коли тварина була символом плодючості й добробуту.

Шанують мольфари й кота. Він живе на межі двох світів, на нього обертаються відьми. Але водночас кіт - і оберіг від них. У кого в господарстві живе чорний кіт, кажуть мольфари, - ніколи нікого там не зурочать. До речі, чорний кіт - це тотемна тварина й мого Мольфара. І звісно, у нього в домі живе розкішний чорний котисько, який неодмінно присутній під час магічних та лікувальних сеансів, що їх проводить Мольфар. А коли приїздять гості, кіт і собі старається вмоститися неподалік, пильно слідкуючи за ними. Триколірна ж кішка оберігає дім від пожежі. Гуцули вважають кота святою твариною, «бо він колись із’їв чорта». Хто вб’є кота, кажуть у Карпатах, тому не буде щастя в житті.

Значною повагою мольфари оточують і рептилій: змій, вужів та земноводних, особливо черепаху, про яку примівки кажуть, що вона - «всім гадам старчиха». Мольфари шанують також і жабу, котра символізує підземне царство духів і предків, дощ, який предки дарують землі. Крім того, жаба несе приховану мудрість58. Палицею, якою розборонили жабу й гадюку, мольфар розганяє грозові хмари та припиняє ворожнечу між людьми. Але жаба-ропуха - це й один із тотемів відьом: вони самі перетворюються на жаб або за допомогою жаби насилають на когось лихо. Щоб відвести лихі чари, мольфари ловлять велику ропуху та садовлять її в новий глиняний глек. Жабі не дають ні їжі, ні води, а мольфар спостерігає за нею: коли загине жаба, тоді відьма теж втратить свою силу, а намова розвіється. Але іноді трапляється й так, що мольфар хоче тільки «провчити» свою лиху колегу: протримає певний час жабу в банці та й випускає на волю, даючи тим самим відьмі зрозуміти, що він знає про її вчинок і має силу зупинити, але дає їй можливість самій виправити власну помилку.

Рептилії посідають значне місце в мольфарських обрядах. На берегах гірських потічків можна зустріти плямисту саламандру. Фото з архіву автора.

58 Доречно пригадати народну казку про Царівну-Жабу та ін.

Повагою оточений у Карпатах і кажан (тут його називають «лиликом»). Гуцули раніше називали його «домовим духом» і старалися не зачіпати, якщо кажан оселиться десь у стодолі. А ще горяни вважали, що як убиту в день святого Юрія летючу мишу покласти в скриню з грішми чи закопати під порогом, то гроші почнуть прибувати.

Ще один із символів мольфарського шляху, символ мужності та відваги - володар гірських верховин орел. «Громові стріли» називали ще «орловими каменями» й вірили що вони не тільки оберігають дім від лиха, «уроків» та нещасть, але й дужого, сміливого чоловіка роблять ще сильнішим і хоробрішим.

Присвячувався Сонцю та Богу-Громови-кові півень. Першим співом (о 10-й вечора) півень проганяє злих духів, другим (опівночі) - мерців, третім (о 3-ій ранку) - відьом і лихих чаклунів. Особливо небезпечний для нечисті «початун» - півень, який починає пищати ще в яйці. Коли біля курей буде чорний півень, відьма не зашкодить, бо чорний півень - то символ перемоги (володарювання) над нечистю. Півень і курка в мольфарській космогонії - це ще й символи богів-деміургів, які народили світ.

Подвійну магічну символіку несе й сова, птах, який у багатьох народів оточувався містичним ореолом за нічний спосіб життя та особливості поведінки. У гуцульських повір’ях сова не тільки символ страху та вісниця небезпеки - вона також символізує зв’язок із нічними силами й владу над ними55. Крім того, сова - оберіг проти нечисті й символ вивідачів та магів. Вона відганяє злих духів, і вважається, що коли поблизу оселі живе сова, ніколи злий дух не переступить порогу цього дому. Мертву сову вішали в стайні, щоб домовик не їздив на конях.

Сова — птах нічний.

У козаків сова - ще й символ пильності та обачності (пригадаймо традиційний козацький клич: «Пугу!») Мольфари кажуть: якщо серце сови покласти на груди сонному чоловікові, то він розповість усі таємниці.

Після Купальської ночі настає пора «горобиних ночей», коли часто над горами гримотять громи та спалахують блискавиці. Це дні, коли гуляють грозові духи, посилаючи на землю блискавиці - життєдайні заряди, що несуть на Землю особливу енергію. І тоді між темним небом та верхів’ями гір виростають вогняні дерева, з’єднуючи небо й землю56... І так буде аж до дня Іллі, старовинного Громового свята, після чого, як кажуть, «громи стають небійні». В цей час мольфари проводять обряди, спрямовані на захист полів від градобиття, а людських осель від пожеж, викликаних блискавицями. Тоді мольфари-заклиначі зброї здійснюють відповідні ритуали. У давні часи опришки ходили до мольфарів, щоб ті закляли топірці-бар-тки «на успіх у битвах, на силу непереможну й на смерть ворожу». Зараз ті обряди майже відійшли в минуле, хіба що іноді якийсь завзятий мисливець звертається до мольфара, щоб той «примовив» рушницю на влучність.

Старовинні гуцульські топірці.З колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

Таким відомим на всю околицю заклиначем зброї був вуйко мого наставника. Він міг зробити так, що рушниця била несхибно, а міг і навпаки - вимовити таку примівку до рушниці, що власник і кульгавого зайця не міг з неї поцілити. В останньому випадку, кажуть мольфари, треба зробити таке: спіймати молоду гадюку, закласти її в рушницю, зарядити холостий набій і вистрілити тією гадюкою на проточну воду так, щоб вона в жодному разі не загинула...

Мій Мольфар не володіє тим старовинним мистецтвом магічних дій над зброєю: каже, що вуйко Іван не передавав йому знання, яке очевидно, передавалося в роду ще від характерника Данила Нечая. Втім, каже Мольфар, у кожного мага свій шлях, та й не потрібне в наш час заклинання зброї: раніше, коли від бартки чи від пістоля залежало життя людини, в цих ритуалах був сенс. А зараз - інші часи, інша зброя в людей, і самі шляхи в сучасного людства теж інші...

Але ці дні для мого Мольфара теж священні. Тому що бог Громовик - покровитель не лише воїнів, а й ковалів. У всі віки, в усіх краях, де існувало ковальство, носіїв цього ремесла вважали чаклунами. В легендах та казках коваль загартовує героя у вогні та кує йому чарівну зброю. Коваль може викувати пісню, чарівне слово, новий голос; він запрягає у плуга зміїв та підковує чорта...

Бог Громовик. Худ. В. Форостецький.

У Карпатах збереглося особливе ремесло, пов’язане з ковальською справою. Це -мосяжництво57. Так називають майстрів, котрі працюють із м’якими та дорогоцінними металами. Мосяжниками часто ставали мольфари: адже до них нерідко зверталися з проханням зробити мольфу-оберіг, замоль-фований перстень (гуцули-чоловіки часто носили персні із зображенням голови темного духа; вважалося, що це ідеальний оберіг від нечистої сили), прикраси для упряжі, які б захищали коня від відьом. Тож традиційний обряд, що його мольфари проводили в час «горобиних ночей» і який зберігся донині, - це виготовлення сильних мольф для захисту. В давнину такими оберегами часто були широкі пояси-череси, ЩО ЇХ НОСИЛИ 40-ловіки-горяни. Нині за таку мольфу може слугувати будь-який пояс: заклятий пев-ною примівкою, він створює навколо людини захисне коло, не підпускаючи до неї зло, хвороби й невдачі.

Одна з основних передумов успішної роботи мольфара - це вміння створити міст між станами свідомості, коли до свідомості реальної, повсякденної, додаються нові можливості та відкриття й таким чином розширюється світосприйняття. Так роблять мольфари: вони розширюють свою свідомість за допомогою трав, музики чи певних ритуалів і отримують там думки й факти. А потім перевіряють і задіюють їх тут. І навпаки - думки та факти цієї реальності перевіряють там. Так утворюється міст між світами. Коли мольфар виходить на межу двох реальностей, для нього зникає час і він отримує здатність охоплювати своєю свідомістю минуле-сучасне-майбутнє. Точніше, для нього зникають ці категорії, а є лише вічна Мить, і тому мольфар може перебувати там, де бажає опинитися його «потойбічна» свідомість.

У кожного мольфара власний ключ, аби відімкнути таємничі двері, за якими знаходиться цей міст: свідомі сновидіння, викликаний транс, змінений стан свідомості. А іноді - все одразу.

Щоночі ми переносимося у світ снів. І діємо там несвідомо. Ми забуваємо про наш реальний світ, і єдина реальність для нас тоді - це той світ, у який ми потрапляємо під час сну. Мольфар же уві сні діє свідомо, він - мандрівник у реальностях сновиду, дослідник інших світів58.

Сновид - це можливість вільної мандрівки до будь-якої миті «минулого» та «майбутнього». Це можливість змінювати лінії реальності, і хто зуміє діяти свідомо в сновиді, той зможе набагато свідоміше діяти і в «щільному» бутті, яке ми називаємо реальністю. Тобто ми зможемо бачити невидимі звичним оком нитки реальності й розпоряджатися ними.

Можливо, сновид - це вільне буття, а наш світ - лише «програма» з фрагментів Вічності? Можливо, сновид - це релікт глибинної тотожності, витіснене в підсвідомість життя духу та виявлення нашої прасуті? Те, що ми бачимо уві сні, - прояв якоїсь глибинної реальності? Адже в так званому повсякденні ми користуємося тільки підказками мозку, але ні в якому разі не тими глибинними знаннями, що звуться інтуїцією...

Час над світом сновиду не має влади, там можна бачити й те, що було, й те, що є, і грядуще. Отже, сеанси «свідомого сновиду» мольфари проводять для отримання необхідної інформації. Мольфар входить у транс і «засинає» на декілька хвилин. У такому стані він проникає в той пласт реальності, де знаходиться відповідь на поставлене запитання. Там до мольфара з’являється його провідник, який і веде свого підопічного в місце, де він може знайти потрібну інформацію. Так мольфар отримує необхідне знання, і йому відкривається відповідь на запитання, що його цікавить.

Іноді мольфар у такому трансовому стані проникає в сон іншої людини й може по-си лати їй певну інформацію. Найчастіше мольфари роблять це в тих випадках, коли людина не вірить в силу «земного бога».

Іноді мольфари не входять у транс зумисне, а отримують інформацію в «звичайному» сні. Для цього перед сном треба в наказовій формі сформулювати своє запитання. І уві сні - в символічній формі - прийде відповідь. Так і кожна людина може знайти власний ключ до свого внутрішнього світу, навіть якщо не має магічного дару. Адже в кожному з нас закладено незміряну таємницю і є відповіді на всі запитання - треба тільки вчитися їх читати...

Кожен з карпатських «непростих» має власний «сонник», власне розшифрування тих символів, що відкривають йому інформацію, бо кожен мольфар навчає свій мозок по-своєму відповідати на сигнали з космосу, і кожен із них по-своєму реагує на отриману інформацію. Розрізняють сни вечірні, опівнічні та вранішні. Мольфари кажуть, що вечірні сни не мають жодного значення й рідко несуть потрібну інформацію; найважливішими вважалися «сни опівнічні», й саме в цей час мольфари найчастіше здійснювали свої шаманські подорожі.

Виходячи за межу звичайної реальності, мольфари отримують видіння того, що їх цікавить. Шаманське видіння, каже Мольфар, обов’язково повинне бути кольоровим, і це має особливе значення. Якщо ж видіння раптом чорно-біле, що буває винятково рідко - то це недобрий знак, який означає: щось у ритуалі пішло не так.

Кольори в системі мольфарських видінь мають особливе значення.

Золотаво-жовтий колір, колір центру світобудови, золотого Алатир-каменя - це завжди особливий знак, ознака того, що мольфар отримує інформацію з найвищого Джерела. Білий - один з кольорів сакраль-ності. Це символ життя (постійний епітет у примівках: «білий світ»), але й колір обра-ності. Білу сорочку надягали до важливих ритуалів та обрядів, білий колір у моль-фарському видінні - це важлива інформація. Зелений - колір рослинності, природи, а також атрибут «чужого світу», куди проганяються хвороби, де живуть інші істоти. В казках та замовляннях цей колір часто характеризує персонажів демонології (зелені очі у відьми, зелене волосся у русалок та мавок), а в мольфарських видіннях він символізує інформацію від сил природи та пересторогу, що хвороба - наслана. Синій колір означає таїну світопізнання, інформацію загалом. Червоний - колір крові та життя, вогню й енергії - символ протистояння злим чарам. Його поява в мольфарському видінні може означати дозвіл на магічну дію. Чорний - колір чаклунства та потойбічного світу. Особливе значення в моль-фарській символіці кольорів має рябе забарвлення. Поява у мольфарському видінні рябих предметів чи істот - це особливий сакральний символ59, ознака особливості й винятковості інформації, отриманої під час трансу чи сновидіння. Рябе забарвлення трактується в кожному випадку окремо.

Але хоча набір символів у кожного з мольфарів свій, все ж усі вони мають однакове світосприймання, тому що ці люди -особлива раса. І мета їхня - повернутися до витоків, зазирнути в глибини своєї свідомості, повернути втрачене за віки «технічного прогресу». Вони здатні піднестися над людським світосприйманням і вільно мандрувати серед різних реальностей...

Вони (шамани, «непрості» люди) - ті, хто знають, ті, хто відають, ті, хто ходять між світами. По-різному їх називають. Але всі вони намагаються підтримати живу традицію, яка раніше була самим життям. Можливо, тому тепер, у III тисячолітті, ми знову повертаємося до цих людей - і просимо їх, давніх хранителів правічних знань, допомогти нам знайти себе...

Частина сьома

ОСТАННЯ

ТАЄМНИЦЯ

МІФ І РЕАЛЬНІСТЬ Мольфарська стежка. Блискавка над вершиною

Міф - це узагальнене відображення дійсності у вигляді чуттєвих уявлень або, точніше, у вигляді тих чи інших одухотворених істот.

О. Лосев

Одного разу в дитинстві я заснула на старій могилі. Батьки взяли мене на прогулянку в поле, заговорилися й не помітили, що я відстала, втомилась. А я сіла на козацькому кургані - та й задрімала на сонечку. Прокинулась від того, що батьки мене гукали шукаючи.

Хто був похований у тій могилі? Козак-ха-рактерник? Скіфська провидиця? Чи звичайні трударі-гречкосії з найближчого села, знищеного якимись нападниками? Хто знає...

Але тепер, оцінюючи той випадок із позицій «дорослого» розуму, я пригадую старовинний кельтський звичай: коли якась людина хотіла перейняти значний дар від померлого, то проводила ніч на його могилі. Зокрема коли кельти обирали військового вождя, спеціально вибраний юнак ночував на могилі попереднього ватажка. Вважалося, що дух померлого воїна вкаже свого наступника. І хтозна, можливо саме тоді, коли заснула на старому кургані, я отримала поштовх до всіх подальших ситуацій, які привели мене зрештою в маленьке гірське село під Чорногорою?..

Про все це я роздумую в таксі, їдучи до Мольфара.

Таксі я відпускаю, не доїжджаючи до місточка, за яким живе мій наставник. Ці два кілометри ґрунтовим шляхом понад бурхливим Черемошем, який співає свою нескінченну пісню, стали вже для мене тією «стежкою сили», котра щоразу приводить до нових відкриттів і думок.

На мій подив, Мольфар стоїть по цей бік кладки: привітно посміхається і махає рукою. Я вирішую, що він проводжав якогось гостя й запитую про це. Мольфар лукаво сміється:

- Ніхто не приїздив до мене. Це я на вас чекав.

Цього разу я не попереджала про свій приїзд, про що й нагадую. Звісно, я розумію, що в карпатського шамана є свої методи отри-мування інформації, але я за час спілкування з «гуцульським дідом» навчилася діставати з нього потрібні відомості, приховуючи важливі запитання під маскою щирого здивування, навіть деякої наївності.

-Ая гуляв тут понад Черемошом, - відповідає Мольфар. - Та й він сказав мені, що ви наближаєтеся. От я й вирішив почекати...

Може, й справді Черемош? Адже вода є найкращим провідником інформації, а я вже стільки разів ходила понад ним, мила в його воді руки, навіть одного разу ризикнула скупатися (це був досвід, якого не забуду скільки житиму, і в жодному разі не раджу теплолюбним та недосвідченим плавцям іти на штурм гірських повноводих річок!), що ріка цілком могла мене запам’ятати і, відчувши моє наближення, «шепнути» про це Мольфарові...

Цього разу ми говоримо не про конкретні речі, а про суть, сенс і вартість мольфарства в нашому надто «зовнішньому» світі.

І оскільки нині я не ставлю Мольфарові конкретних запитань, він сам починає розповідати. Найбільше його тривожить, зізнається Мольфар, те, що люди, котрі нерідко приїздять до нього, цікавляться якимись примітивними речами. Шаман має на увазі не пацієнтів, що звертаються зі своїми негараздами, хворобами та іншими проблемами, а відвідувачів, котрі їдуть нібито «за знанням».

-І що ж вони хочуть дізнатися? - запитую.

- Найчастіше всі починають із претензій на знання, а закінчують тим, що просять влади й грошей. Просять навчити приваблювати багатство. А оце недавно з Івано-Франківська двоє бізнесменів були, пропонували великі гроші за... чорта.

У Карпатах здавна побутує повір’я, що особливо сильні мольфари вміють вирощувати інклюзників. Ці істоти, подобою схожі на маленьких хлопчиків, допомагають у господарстві, пильнують, аби маржина не хворіла, стежать за бджолами. Крім того, таке створіння допомагає господареві в його ремеслі та робить вдатним майстром. А найголовніше - притягує гроші в дім. Кажуть, за старих часів інклюзника можна було купити на ринках - у Чернівцях або в Косові. Зараз, як розповідають гуцули, його вирощують тільки «на замовлення» старі мольфари, що знаються з темними духами.

Так уявляли гуцули інклюзника. За переказами, мольфари вміли вирощувати таких істот у пляшках, і ці маленькі демони прислуговували в домі та примножували багатство.

-І що ж ви відповіли тим бізнесменам? - запитую далі.

- А що я міг відповісти? Я займаюся цілитель-ством, а не вирощуванням чортів. Так і сказав. Не знаю, чи повірили, бо пішли з двору дуже сердиті...

Мольфар сміється. Але мене не цікавлять ін-клюзники в пляшках, як не цікавлять і кар'єра та багатство, отримані магічними шляхами (що там

ззо народні казки говорять з приводу золота, отриманого від нечистої сили?). Мене цікавлять таємні знання, якими пронизане буття карпатських шамані в-мольфарі в. Про це я й хочу поговорити. І ще я ніколи не запитувала Мольфара про інший бік людського буття - про смерть. Я знаю, що мольфар, котрий не передав свого дару, помирає дуже тяжко. Я знаю, що в таких людей особливе ставлення до найтаємничішого процесу в нашому існуванні. Запитую про це в свого наставника.

І він відповідає:

- Ми, мольфари, сприймаємо смерть як зміну форми. Тіло ми залишаємо на землі, як сорочку, і перевтілюємося в духовну сутність, у невмирущу енергію... Старі мольфари казали: якби всі люди жили вічно, то земля б не вмістила всіх і не змогла б носити на собі. Тому Мати-Земля приймає в своє лоно зношене тіло, а дух людини відходить у безмежний світ, де продовжує вдосконалюватися й розвиватися в іншому прояві...

Християнські священики негативно ставилися до мольфарів, грозили їм пеклом і судом Божим. І громада ставилася відповідно, хоч і зверталися люди до «непростих» у тяжких випадках. Адже простим людям тяжко зрозуміти тих, хто чимось відрізняється. їх бояться, а страх часто веде до ненависті.

Яким же чином зберігся донині в Карпатах цей дивовижний, унікальний сплав стількох традицій та духовно-магічних течій, це особливе магічне джерело, в якому злилися води стількох криничок: прадавньої європейської традиції, уламки якої розкидані у всіх культурах - від еллінів і етрусків до кельтів та гуцулів? І місцева знахарська традиція, яка, поза сумнівом, не могла не народитися в суворому гірському краї, де небезпеки людину переслідують щодня... Додалися до мольфарства й загублені нашими предками знання та мудрість праслов’янських волхвів, котрі втікали від дружинників князя Володимира в гори, щоб там передавати з вуст у вуста свою традицію, і друїдичні знання природних законів, і характерницькі звичаї та вміння, бо не одна запорізька родина втекла в Гуцульщину після того, як 1775 року було знищено Запорізьку Січ...

О >< -><г «» <<ч> <<и>> <ІИ> А/ /'А АЛЛ Ж ^ ^ Такі «рунічні» петрогліфн знаходять на стінах печер та на гірських скелях по всій Європі. Можливо, давні мольфари та відуни таким чином хотіли передати своєзнання?

Як витривало мольфарство, коли християнство остаточно запанувало в Карпатських горах? Мольфарам лишалося єдине: мімікрувати. Бути зовні такими як усі: сім’я, діти, ремесло, прості сільські заняття. А найголовніше - бути корисними. Для свого оточення. Для місцевих людей. Для села. Тому й більшість заклинань-примі-вок, що дійшли до нашого часу, суто побутові: захистити поля та худобу від лихих чарів, не дати пролитися грозовим дощам, не допустити повені...

- Як ставилися до вас місцеві люди, коли ви почали практикувати? - запитую в Мольфара.

- У своєму краї пророка немає, - він усміхається. - Ким я тільки не працював: і лісорубом, і сільським учителем, і в санепідемстанції... З інших міст, із Києва та Москви, до мене приїздили лікуватися, а місцеві люди почали приходити, тільки коли вже я став знаменитим народним цілителем, коли односельці побачили по телевізору фільм про мою працю. А до того називали мене диваком, а мою практику вважали забобонами...

Що ж таке забобон? Чи не тоді ним стають віра та знання, коли вони втрачають свою первісну систему світовідчуття і світосприймання, сенс і сакральне значення? Коли ритуал втрачає сенс - він стає забобоном. На забобон перетворюється примівка, коли зникає значення її слів. Адже сенс ритуалу, слова, явища - не в особливих словах, а в особливому стані людини, котра їх виконує (промовляє) і переносить свій особливий стан на навколишній світ, ототожнюючи дійсність зі світом потойбічним, світом духів чи богів, де здійснюється доля... На жаль, для нашого скептичного сучасника цей природній діалог Людини і Всесвіту вже практично неможливий, та й втрата розуміння почалася не сьогодні. Тож і ритуали, що допомагали мікрокосмосу (Людині) з’єднатися, ототожнитися і пізнати Макросвіт (Всесвіт), перетворилися на кумедні забобони, які ми іноді згадуємо...

Мольфар говорить:

- Хіба можу я скаржитися чи ображатися на людей? Вони не винні в загальних проблемах людства. Так було завжди, і в давні часи теж. Адже ті, хто нас оточує, бачать лише зовнішній бік нашого буття: живе собі людина, живе як усі, звичайним життям, займається якимось ремеслом... Як її можуть сприйняти в особливій якості? Хіба учнів Христа вважали апостолами в тих селах, звідки вони були родом? їх знали як рибалок, теслі в... А хто вірив до певного часу, що син сусіди-теслі може оздоровлювати й воскрешати? Звісно, я не вважаю себе рівним Христу, я навів цей приклад лише для порівняння: якщо навіть Син Божий не відразу був визнаний людьми як світлий Вісник, то що казати про нас, звичайних людей, навіть якщо ми наділені особливим даром? Так і місцеві люди про мене думають: які можуть бути особливі здібності в чоловіка, котрий поряд, знайомий нам з дитинства, живе буденним життям, має жінку, дітей, садить город і так далі. Я тривалий час приховував свої знання від сусідів, бо не хотів неприємностей. Тим більше що раніше й часи були непевні, хтось міг донос написати, якусь капость зробити чи нашкодити тихцем у господарстві. А я не можу боротися з людьми за допомогою магії, бо дар мій від святого цілителя, і завдання моє - допомагати людям.

- Чи передаєте ви комусь своє вміння і свій дар? - ставлю я найважливіше запитання.

- Поки що ні, -у Мольфарових очах з'являється щось схоже на смуток. - У моїх дітей схильності до знахарства немає. Маю двох онуків, обоє вони пішли в медицину. Але жоден із них поки що не хоче переймати мої знання, хоча талант до цього мають. Та й духи-провідники не дозволяють ще передавати. Я маю цілу армію шанувальників-доб-ровольців, котрі хотіли б перейняти ті чи інші аспекти мого знання, а дозволу - немає. Не з'явилася ще людина, на котрій був би той особливий знак, що вказує: ось твій учень!

- У чому ж причина цього? - запитую.

- У тому, що особливими чеснотами має володіти майбутній мольфар. Любов до людей і любов до знань - ось дозвіл до розширення людської свідомості й воля до готовності прийняти цю стежку. Любов дає силу змінити своє буття і здатність читати долі. А для того, хто любить тільки славу й гроші, закрито мольфарський шлях, навіть справа темного мольфара йому не дасться. Бо хоча покликання чорних чаклунів - творити зло, все ж прагнення високого знання в них сильне, без цього людина ніколи не стане магом...

Моя ж дорога - віддавати людям усе, що маю. Така моя доля. І за те, що я не відступаю від своєї дороги - маю сильне Слово та силу допомагати людям. І таким самим повинен бути мій майбутній учень, як же інакше? Адже як не буде мені Вищої Допомоги - то і я нічого не зможу вдіяти. А допомагатимуть мені лише в тому випадку, коли я міцно й неухильно триматимуся судженого шляху. Хто я такий, щоб Силу, подаровану мені, вважати своєю власною? Це - Божа сила, сила Матері-Природи, яку через мене наші Прабатьки скеровують, аби я міг виконувати своє призначення на землі. У людини, котра перейме мої знання, може бути інша доля, вона не обов'язково стане цілителем і травознаєм, але основне - це бажання пошуку, шлях до знання, вогонь пізнання в грудях, а не жадібність до грошей чи інша марнота земна. У кожної людини є своє призначення, і в цьому найвища магія земного світу. У кожній людині, в кожній її клітині - Бог. Ми створені за Його подобою. Це та енергія, невидима для нас, що дає нам силу й таланти, прагнення до знань і вміння користуватися цими талантами. Тільки ми не бачимо Її звичайним зором, бо якби побачили, то згоріли б від того блиску.

Мольфари кажуть: існує два кола, якими тримається буття світу. Мале коло -людське життя, від народження до смерті, і велике коло - життя світу від народження до загибелі. І ті, кого називають магами, шаманами, мольфарами, стоять на сторожі, щоб велике коло Буття було непорушним і трималося якомога довше.

Істинний маг вміє правильно поводитися і в найскладніших соціальних ситуаціях, і в інших світах. Він однаково «відаючий» і в містичному пізнанні інших світів, і в галузі земних наук та знань, і в опануванні людської природи. І саме цей синтез робить людину Магом.

Мольфари розвивають надприродні органи чуття, досягаючи цього за допомогою спеціальних вправ та зілля. Найбільшу вагу, кажуть мольфари, має гріх людський. Тому важливими практиками в карпатській магічній традиції є вправи, спрямовані на очищення думок від скверни та негативних «мислеформ». Головними гріхами мольфари вважають гординю і заздрощі. Мольфар каже: «Нема нічого страшнішого у світі за людську заздрість. Якщо вона оселиться в людині, то світ немилий стане й та людина страждатиме. Від того будуть і всі хвороби, й болі, й горе...» А для мольфара ці дві спокуси - найстрашніше, що може бути. Перше: переконати самого себе, що його дар особливий і забути, що магічні здібності - це подарунок небес, а не унікальна властивість самої людини. І друге: коли мольфар починає заздрити успішнішим чи талановитішим колегам.

Кожен мольфар має власні «засоби», які допомагають йому утримувати тіло й душу в належному стані. Обов’язковими умовами є пости, що їх мольфар проводить щороку по кілька разів. Але й у повсякденному житті кожен мольфар виконує ряд заборон стосовно їжі: наприклад, мій Мольфар не вживає дріжджового тіста, майже не їсть солі й цукру, не п’є газо-ваних напоїв та спиртного, окрім власних настоянок.

Мольфари проводять і спеціальні практичні вправи. Наприклад, дихальні: різкий вдих - і видих, у чотири рази довший, а потім навпаки: повільний вдих і різкий видих. Ця вправа регулює діяльність мозку і внутрішніх органів, допомагає концентруватися, а в поєднанні з певними додатковими засобами вводить у стан трансу. Мольфари кажуть: колись давно на Землі існувала цивілізація високої культури та знання світу; той світ дійшов до свого апогею і досяг вершини. Але щось сталося з тими людьми, й Бог зробив знання недоступними для всіх, і від людей закрилася таємниця світу й природи. Тоді люди почали шукати інших шляхів для свого розвитку. І з’явилися духи, які подарували людям знання з інших джерел60. Так почалася технічна цивілізація. Але все-таки Бог не забув про своє творіння, бо залишив шлях до ключів, котрі відкривають таємниці. Ці шляхи - духовні практики. Але пройти цими стежками, взяти ключі й відімкнути ними двері до Знання мусять самі люди.

Езотерики називають цей символ «квіткою життя» і вважають, що він лежить в основі сакральної геометрії.Такий орнамент, у поєднанні із символами грози й засіяного поля, здавна прикрашав скрині для посагу гуцульських наречених.Фрагмент скрині. Гуцульщина. XIX ст.З колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

Ми, звичайні люди, сприймаємо навколишню дійсність «порціями» й так само частинами вивчаємо світ. Ми зчитуємо лише кадри реальності, але не саму реальність і реагуємо відповідно. Так втрачається цілісність сприймання, цілісність вивчення закономірностей і законів розвитку світу. Можливо, таке дискретне вивчення природи, людини, історії, світу - це і є основна помилка сучасної науки.

Маги ж розширюють своє сприйняття і бачать світ цілим. У цьому й полягає феномен магів: їхні практики - то спалах «повного бачення», момент цілісного сприйняття світу. Маги усвідомлюють закон причин і наслідків і керують нитками реальності. В цьому сенс розширення свідомості - щоб збагнути Єдність. А шаманське Світове Древо, гілками й коренями якого подорожує в стані зміненої свідомості шаман, - це той цілісний світ, про який розповідає космогонія...

Потік інформації пронизує Всесвіт, і зараз вчені підійшли до цього феномену. За останніми даними потік настільки потужний, що збільшується щодня в геометричній прогресії, тож навіть найсучасніші комп’ютери не в змозі його опрацювати. Але кожен із нас сприймає цієї інформації рівно стільки, наскільки відкриті його зір та слух.

вертайся до землі и до вітру, до хмар і до сонця,

До дерев, до зірок і до трав — Звертайся до всього, як до живого.

Говори із вогнем і з камінням —

Вони пам’ятають і знають,

І можуть немало тобі розказать Про життя земне,

Про далекі світи,

Про минуле й грядуще,

Про сьогоднішній день.

І — про Богів, що вічно живі. Доторкнись до них серцем, руками —

І вогонь перестане палити тебе,

ЭДэаган перетвориться в вітер ласкавий, Дикі звірі приляжуть до ніг.

А хто втратив Правічне Світло,

відступить навіки

Від сяйва твоїх очей...

Скільки посланців і прибульців щодня ми бачимо навколо себе: квіти, гроза, вітер - і всі вони несуть знання, всі про щось розповідають, попереджають, до чогось закликають. Вони намагаються пробитися до нашої свідомості, однак таємничий сенс цих послань для нас закритий... Якби ми були більш зрячі, чутливіші, хіба заставали б нас зненацька грози чи тайфуни, цунамі та землетруси?..

Мольфар каже:

- Ми самі викликаємо всі негативні події, всі авіакатастрофи та катаклізми. Щодня в простір летять тисячі негативних думок, що їх посилають люди. Наша ненависть, прокльони, наші лихі думки та зла воля творять усі ці нещастя. Ті негативні думки й емоції концентруються в духовному просторі планети, формуються у своєрідні енергетичні «снаряди», які й «вистрілюють» у певних місцях. Відомо, що на землі є геопатогенні точки. І якщо така геопатогенна зона перетнеться з енергетичним «снарядом», створеним нашими лихими думками, - там і відбувається катастрофа, теракт чи якийсь катаклізм. У народі давно казали: «Що посієш - те й пожнеш». А що ми сіємо? Якщо ми посилаємо в простір негативні думки, навіть на ворога - вони повернуться бумерангом до нас. А якщо таких думок складеться кілька сотень - ось уже й катастрофа...

Зараз думка людини - як добра, так і лиха - набирає нечуваної сили. Такий час прийшов. Саме життя вимагає від нас замислитися над тим, що ми посилаємо у Всесвіт. Це наймогутніша магія у світі - думка і воля людини. А якщо є колективна воля людей - магія посилюється стократ...

- Отже, негативні думки породжують катастрофи, позитивні - зміни на краще?

- Абсолютно вірно. І це не щось нове. Маги завжди знали цей закон...

- Що супроводить мольфара між світами? - запитую я.

- Віра, - твердо відповідає Мольфар. - А ще -спеціальний оберіг, який обов'язково мусить бути на мольфарові в момент його духовної подорожі. В цей час мольфар чує духів і сприймає від них певну інформацію. А потім настає тиша, і тоді мольфар

концентрує свої думки, щоб послати отриману інформацію, куди треба...

- Хто заважає мольфарові в його подорожах?

- Сутності з числа темних духів, які вступають у боротьбу з мольфаром або намагаються спокусити його. Особливо це небезпечно, якщо з власної необережності мольфар завинив перед ними. Тому він мусить бути дуже уважним і правильно поводитися. ..

- Чи бувають випадки, коли світлий мольфар, стикаючись із хворобами, злими духами, негативними емоціями, перероджується і сам стає чорним магом?

- Такі випадки бувають. І саме для того, щоб такого не трапилося, існують усі ці ритуали самоочищення: вогнем, водою, обряд самозамуровуван-ня в печері. Якщо мольфар лінується це робити, ним можуть опанувати злі духи.

У зв’язку з цим не можна не згадати сучасних «екстрасенсів». Адже більшість із них закінчують «цілительські» чи «біоенергетичні» курси та намагаються лікувати людей, навіть не замислюючись над елементарною «технікою безпеки», якої вимагає робота зі свідомістю та біополем іншої людини. А звідси - й психічні розлади, й нервові зриви, й тяжкі хвороби, навіть зміна особистості...

Мольфари кажуть: зупинка на шляху - ось найстрашніший гріх перед Небом і Землею, перед духами та природою. Гріх, за

який і творчі особистості - артисти, художники та поети - й маги платять однаково: втратою дару...

Сила любить, щоб її застосовували. Вибір творчого шляху, стежки, де треба прикладати творчу потенцію, - це шлях сили. Якщо цієї сили нема, то не буде ні тяжкого вибору, ні творчих мук. Якщо є - сила обов’язково знайде точку творчого прикладення. Але за кожен дар треба щось віддати навзамін. Тому такий тяжкий шлях у художників, музикантів, поетів, артистів... І в магів. Усі вони віддали якусь частку самих себе за власний дар. Маги найчастіше платять за знання здатністю відчувати емоції. Радість, горе, захоплення, любов, ненависть, гнів, співчуття - усі ці людські почуття маг віддає за Пізнання61. А коли віддав, уже не має права зупинитися. Бо зупинка - це смерть. Не тіла (хоча тіло теж руйнується, і є чимало прикладів цього), а душі та Духу.

І ще мольфарська мудрість говорить: у кожного з нас є свій дар. Лише не кожна людина годна розпізнати його та розкрити в собі. І один із найбільших злочинів перед самим собою - то закопати талант у землю, не розкрити, не розвинути свого дару, не

проявити його, не пронести свій талант по землі, даруючи людям його плоди...

ив колись один хлопець, якии понад усе на світі хотів бути скрипалем. Батьки не хотіли віддавати його в ту науку, бо казали старі люди, що «з музики ґазди доброго не буде».

А хлопець хотів. І дізнався про це один старий-престарий музикант, який уже при смерті був. Покликав той музика хлопця до себе та сказав: «Чув я, ти хочеш навчитися на скрипці грати?» «Хочу. Але тато не хоче купити мені скрипку».

Тоді старий музика сказав: «Я тобі подарую свою скрипку, але віддаю її тобі з усім». І подав хлопцеві гарну старовинну скрипку, смичок, а по тому благословив його. Хлопець подякував, поцілував старого музиканта в руку, а той ще мовив на прощання: «Але про одне мусиш пам’ятати. Як проситимуть тебе грати, хто б це не був, не мусиш ніколи відмовлятися. Зможеш прийти на весілля, чи там на хрестини, чи ні — не має значення, але відмовляти не маєш права».

А був у тієї скрипки слуга, дух темний, який служив старому музиці, й завдяки йому був той музикант — на всенькі гори. Бо ще в юності пішов він темної ночі, коли Місяця не видно, на перехрестя трьох доріг, урізав собі пальця і заприсягся володареві пітьми своєю кров’ю, щоби той навзамін дав йому дар дивовижний...

А наш хлопець за короткий час навчився так грати, що люди не могли наслухатися. Почали кликати його на весілля, на хрестини та на свята. І вже батько з мамою нічого не могли сказати, бо почав син великі гроші в хату приносити.

І став той юнак таким майстром, що навіть до панських палаців його кликали. Здобув він і багатство, й повагу людську.

І ось одного разу грав він підряд два весілля, і такий уже був стомлений, що очі злипалися. Прийшов додому та й ліг спати. Коли чує — хтось стукає у вікно. Хлопець відчинив двері — заходить якийсь панок та й каже: «Ми щиро вас просимо, у нас бал, а музиканта нема. Просимо вас».

Хлопець спершу хотів відмовити, але згадав, що йому казав старий музика. Тож узяв скрипку, сів на бричку. Як ударив пан коні, то здавалося, що вони не бігли, а летіли, не торкаючись землі, аж із-під копит іскри бризкали. Довгенько їхали вони горами, поміж скель, аж поки приїхали до палацу. А там — людей видимо-невидимо, п’ють, їдять, лише не танцюють, бо музики нема.

Зробили для хлопця поміст, і став музика грати, а пани танцювати. Гей, та які то танці файні були! Коли хлопець глип, — а з господарем дому танцює жінка з їхнього села, що минулого року повісилася. І наближається

вона до хлопця та шепоче: «Пильнуй, аби ти з цього місця не зрушив, аж доки день зазоріє. І нічого не їж і не пий».

Приходить до музиканта господиня та кличе вечеряти. А хлопець грає, ніби й не чує. Потім підходить донька господарів і собі кличе. Хлопець знову вдав, ніби не чує. . Утретє прийшов сам пан господар... Г

Аж тут спалахнуло небо золотом, сонце зі- V йшло. Як загуркотіло щось: зник палац, зник- L ли гості, ніби й не було. Дивиться хлопець — а ' він стоїть на самому краєчку скелі... (І

Так, мольфарська стежка - важка, крута і кам’яниста. Це сила і творчість водночас, і вони породжують ще більшу силу, наділяючи нею мольфара. Магія - це шлях для внутрішньо вільних та духовно сильних людей.

Шлях на Говерлу - символ нелегкого мольфарського шляху. Фото з архіву автора.

Саме в цьому криється суть і сенс відомого «відьомського» випробування. Коли дівчина приходила до старої відьми і бажала перейняти чаклунську науку, майбутня наставниця брала шматок сиру, вела дівчину до лісу та вибирала певне місце. Кидала на землю сир, проказувала «заповітні слова», й відразу до того сиру сповзалися всілякі змії, гади й починали сир той рвати. А відьма казала дівчині: «Отак і тебе по смерті гризтимуть і рватимуть, якщо приймеш мою науку та мій дар...» Традиційно це пояснюється посмертними муками грішниці, яка приймає «диявольські» здібності. Але насправді цей обряд має незміряно глибше значення: важливий не сам факт мук, а ГОТОВНІСТЬ пройти через що завгодно заради таємного Знання...

Я запитую в Мольфара:

- Як на ваші знання реагують, скажімо, сучасні вчені? Ви контактуєте з ними? Відкриваєте їм якусь інформацію?

- Іноді до мене приїздять науковці, просять розповісти про те чи про інше. Я завжди раджуся зі своїм духом-помічником. Іноді дух дозволяє мені розкривати інформацію, але є речі, що їх духи не велять розповідати, і я не можу цього зробити, як би не любив ту людину...

Я розтуляю рота, щоб поставити ще запитання, але Мольфар випереджає мене:

- Про вас я теж запитував...

Більше я нічого не питаю, бо той факт, що ми з Мольфаром спілкуємося вже кілька років, говорить сам за себе краще за будь-які слова.

А Мольфар провадить:

- Є багато знань, які відкриваються самі тому, хто готовий допомагати людям: лікувати їх чи звільняти від чорної долі, насланої духами або людьми. Є знання, яких я не можу відкривати, бо можуть вони потрапити до рук нещирих та заздрісних, до рук темних людей, які творитимуть лише зло людям, природі й Всесвіту.

І напевне, в цьому є сенс. До всіх висновків і до будь-якого знання людина мусить прийти сама. Перепони - побутові, професійні, життєві - будуть завжди, і що більше їх, то сильніше прагнення шукача. Але коли душа й серце людини готові розпуститися назустріч осяянню, мов квітка, - тоді й приходять відповіді. Мольфарам багато знань відкривається в момент ініціації. А якщо тобі навіть хтось відповість на всі запитання, все одно людина здатна вмістити рівно стільки, скільки вона готова вмістити на даний момент. Якщо ж вона отримує інформації більше, ніж може осягнути, є навіть ризик збожеволіти. (І скільки таких випадків у історії!)

- Але якщо ти ступаєш на шлях, який веде до знання, - говорить Мольфар, - то який би не був він - гіркий чи солодкий, страшний чи прекрасний, - мусиш ним пройти, бо це твій шлях...

Тому мольфари й кажуть: перед тим як ступити на стежку магії, людина мусить добре подумати, а якщо вже зважилася - не відступати й на крок, бо з половини шляху повороту назад нема.

Я запитую Мольфара:

- Що ви можете розповісти про давні часи, про витоки космогонічних та космологічних знань, про родоначальників мольфарства?

Він зітхає:

- Від тих знань лишилися уламки. Старі мольфари вмирали, не розказавши про це учням. Адже учнів дедалі менше цікавила історія, а більше -практичні обряди, які допомагали мольфарові вижити. А традиція наша усна. Тому поступово ці знання вмирали. І зараз їх уже практично неможливо відновити.

Багато старих таємниць могутні мольфари не розкривали через конкуренцію. Та й не все можна казати. До багатьох речей мольфар мусить дійти сам, без учителя, якщо буде гідним того. Головна таємниця мольфарства розкривається людині в процесі життя й праці. Кожен мольфар поступово розгортає власний сувій із таємницями. А не дійде мольфар до головної таємниці - значить, не треба йому того знати.

Багато космогонічних знань передалося в зашифрованій формі. Мова людська - це брід через річку часу. Вона веде нас і в оселю предків, у домівку мертвих, і в палаци нащадків, у оселю грядущого. Але в цю річку не зможе ввійти той, хто боїться глибокої води. І саме там, у глибинах того, що дослідники називають усною народною творчістю, причаїлися прадавні таємні знання про світобудову, про людину, про навколишній світ, про людське призначення...

дна жінка не мала дітей. Пішла вона одного разу до лісу, та й зустріла Чугайс-тра. Розповіла про свою біду і попросила, щоб він подарував їй розраду і втіху. Лісовий чоловік вислухав її та мовив: «Гаразд. Буде в тебе дві дочки, але вони належатимуть не одній тобі, а всьому світові й одна без одної нічого не зможуть зробити на землі». Жінка зраділа й пішла додому. Невдовзі народила вона дочок-близнят. Але одна донька була без очей, а друга — без рук. Виросли дівчата, але одна без одної нічого не могли зробити, не могли й кроку ступнути, бо одна бачила все, знала, як і що треба робити, але не могла, бо не мала рук. А друга мала руки, знала й уміла, як зробити будь-що, але не могла зробити нічого, бо не мала очей.

І донині ці дві дівчини належать усьому людству та всьому світові. Бо дівчина без рук — то праця розумова, а дівчина без очей — фізична праця, тобто втілення ідеї.

Так, чимало космогонічних знань дійшло до нас у формі «звичайних» загадок. Вони зберігають давній спосіб передачі знань: запитання - відповідь, оскільки мольфарська традиція, як і друїдична, як і індоєвропейська загалом - усна. Загадки несуть у собі інформацію про структуру часу-простору, про влаштування світобудови тощо. Загадки зберігають слід відомих у минулому «священних дискусій».

До наших днів дійшли космогонічні загадки: «Стоїть дуб-довговік, на нім 12 гілок, на кожній гілці по чотири гнізда, в кожному гнізді по 7 яєць, і в кожного ім’я є. - Рік» та подібні; загадки, що стосуються внутрішнього світу людини: «Я подорожня сирота; бери мене скоро, бо додому йду. - Душа»; загадки про стихії: «Ревнув віл62 на сто гір. - Грім». «Веретено-мотовило попід небесами ходило, із князями говорило. - Блискавка».

А є дивовижні загадки з відчутним сакральним забарвленням, але відповіді на них втрачені в пітьмі віків: «Межи трьома дорогами одне високе стоїть», «Приїхали гості, розпустили коні по всьому світі».

Нерідко загадки нагадують славнозвісні коани дзенських мудреців, де інформація подається у вигляді запитань-відповідей. Правильна відповідь дає вірне розуміння того чи іншого поняття, неправильна вказує, що людина ще не готова прийняти ту чи іншу інформацію. Такі загадки-запитання нагадують шлях до ініціації в якісь містерії. «Без чого світ не буде стояти? - Без землі». «Що росте без кореня? - Камінь». «Що плаче без голосу? - Серце». «Що сходить без насіння? -Сонце». «Що цвіте без цвіту? - Папороть». «Що росте вище лісу? - Дух людський». «Що старше від розуму?-Увага». «Що ходить по світу без ніг і без торби? - Слово».

У етнографічних джерелах я знайшла одну загадку-запитання, яка мене просто вражає. І якщо припустити, що в наших пращурів були священні містерії, ця загадка могла б іти останнім пунктом у переліку запитань, що їх ставили неофітові: «Кого Бог ніколи не побачить?» Правильна відповідь: «Такого, як Він сам».

Багато зашифрованої інформації зберігають вишиванки-візерунки, писанкові орнаменти, знаки, мальовані в старовинних книгах.

Переплут — традиційний образ слов’янської орнаментики. Які таємниці приховує ця дивовижна істота?

У зв’язку з останнім варто згадати лише знамените зображення Сигмарла-Переплу-та. Що це - стилізована фантазія переписувачів книг? А може, це зашифровані знання прадавніх волхвів, заборонені на той час християнською релігією, - знання про єдність людини й природи, про таємні шляхи до мудрості?..

І, звичайно, глибинні знання ховаються в легендах та казках.

- Легенди - то є істинна правда, інформація про давно минулі події, - вважає Мольфар. - Сучасним людям вони здаються казкою, фантазією для дітей, бо сучасні люди, сліпі серцем і душею, не бачать нічого поза матеріальним світом речей і не вірять у духовні сили.

Але саме там, у казках збереглися знання. Недарма гуцули вважають, що ввечері молитву можна замінити казкою, переказом, розгадуванням загадок. Справіку бабусі вечорами розповідали дітям казки. Можливо, ця традиція - певний духовний обряд, що бере початок з тих далеких віків, коли «відьми», мудрі «відаючі» жінки-старійшини роду саме таким чином передавали нащадкам таємні, сокровенні знання про навколишній світ та долю людини, про її призначення у світі, про її життєвий шлях...

Можливо, справіку існували два напрямки Веди (Знання). Один напрямок -зовнішній шлях, яким і зараз розвиваються суспільство, наука та сучасна цивілізація загалом. А в давнину існувала ще й Веда «внутрішня», таємна, для передавання котрої створили казку, легенду, загадку, міф. І осягнути її здатен тільки той, хто зможе за казковою формою побачити сут-нісні символи найвищої реальності. Адже буденна людська свідомість роздрібнює світ на окремі деталі. І реальністю ми називаємо саме цю роздрібненість. Сучасні люди не бачать цієї правди, бо втратили віру в духовні світи й духовні сили, тому й духовний зір у людей нині відібрано. Наші ж предки ще мали спосіб описати Ціле. Це міф, тобто узагальнений, символічний образ, який концентрує в собі образ явища. У всіх легендах є натяки на прадавнє знання, і мета кожно-го Героя - знайти його. Можливо, міф - це така собі «алгебра духу», синтез логічного розуму та інтуїтивного чуттєзнання? Таким чином, можна говорити про «міфоісторію», духоісторію, тобто паралельно тій історії, яку ми знаємо як реальну, існує ще одна -історія міфів, і саме вона відображає не події фізичного існування людства й планети, як та, котру ми вивчаємо в школах, а саму суть духовного розвитку людства. На жаль, нині втрачено це вміння, високе мистецтво -творити міфи. А коли людина знову стане міфотворцем, зуміє проникнути в тонку структуру тканини буття, тоді вона поверне втрачену титанічність, всеможливість і єдність розуму та інтуїції. Тоді почнеться новий етап розвитку людини взагалі...

«Магічне коло» північноамериканських шаманів. Нью-Мехіко. США.

Є ще в мольфарстві шлях вищої магії. Про неї мало говорить Мольфар. Точніше, зовсім не говорить. Каже тільки: це - шлях високих строгих ритуалів. Це дорога для мага, в душі якого не лишилося місця для користолюбства, заздрощів і земних бажань. Це шлях не для «сильних чаклунів», а для тих, хто мислить і прагне знайти свою душу.

Я замислююсь над долею мого наставника. Таке просте життя: сільський пастушок, школа, армія, робота на лісоповалі та у санепідемстанції... І поряд із цим - усвідомлення свого призначення, виконувати яке він міг - до певного часу - тільки таємно, ночами.

Можливо, саме в цьому найбільша таємниця і найбільший подвиг життя Мольфара, його найбільше випробування: пронести усвідомлення призначення своєї душі через усі життєві перепетії. Пронести свій дар у мовчанні, а відходячи у вічну Тишу, збагнути останню таємницю...

Я запитую:

- Якби вам дано було можливість прожити життя наново, ви б погодилися ще раз жити так само?

І Мольфар відповідає - просто й щиро.

- Звичайно, ні. Коли людина починає жити, пізнавати природу й закони буття, вона не має ще знань, а здобуває їх упродовж свого життя. А тепер, коли життя моє добігає кінця і я маю чимало пережитого за плечима, знаю закони природи -хотів би життя іншого... Але навіть мольфари не в змозі змінити власну долю й життєву дорогу.

...Мольфарська традиція - не екзотика. Це реальна сила, і вимагає вона серйозного ставлення. Мольфар розповідає, що приходять до нього, особливо в останні роки, домо-рощені «маги», які вимагають дива та підтвердження магічних здібностей, приїздять такі, що бажають перевірити карпатського шамана «насилу». На подібні «запити» відповідь у Мольфара одна: пусті експерименти шкодять і людям, і природі, й силам, з якими Мольфар спілкується. Вони порушують гармонію світів. І сили ті можуть помстити-ся за необережне та зневажливе ставлення до Таємниці. Магія, котру несе мольфарська традиція, - це живий вогонь, блискавка над вершинами гір. І забавляючись із нею, можна обпектися назавжди.

Блискавка, що з’єднує небо й землю, -ось шлях мольфара.

А якщо хтось усе-таки прагне йти цією стежиною?

Мольфар каже: «Мольфарство - це тяжкий хрест, це доля, що її людина несе до самої смерті. Це життя для інших. Це відповідальність за кожен день свого життя, за кожну дію, за кожне промовлене слово, за кожну думку. Бо куля може пролетіти повз тебе, а слово, мовлене в урочий час, - ніколи...»

Багато чого ще не відкрив Мольфар. Бо духи не велять. Є таємниці, яких ніхто не повинен знати доти, доки сама природа не забажає відкрити їх своїм оновленим дітям, як відкривала колись, на зорі людської цивілізації. Що сталося з нами, чому дедалі більше відвертається від нас, ховає своє обличчя наша спільна мати?

У нас є Небесний Батько, але є й земна Мати. Ми в пориванні до Батька забуваємо про Матір. Але поки ми в своїй душі не об’єднаємо любов до них обох, доки не згадаємо про Матір, не повернемося до неї обличчям - ні про який перехід на новий рівень не може бути й мови.

Зараз людина віддаляється від природи, від її законів... Що більше ми цивілізуємося, то більше відриваємося від Матері-При-роди. І Природа карає тих, хто відвертається від її законів; тоді починаються великі екологічні лиха. А людина ж насправді - це посланець Цілості, яка прагне повернути собі буття. Людина має потенцію творити з Хаосу Гармонію, і лише людина може об’єднати розірвані частки буття в єдиний промінь, так само як і знищила його колись...

- Прийде час; - говорить Мольфар, - коли людина вибиратиме той чи інший напрямок духовного розвитку залежно від потреби її місії. Нещодавно духи відкрили мені, що настане момент, коли поєднаються прадавні магічні знання та сучасний технічний прогрес. І тоді людству відкриється «філософський камінь», і буде нова золота доба. Але чи будуть ті люди нащадками нинішніх - цього я не можу сказати...

Феномен магів - це спалахи тієї Першо-повноти, про яку нам розповідають міфи. Тепер та правітчизна, той цілісний світ, де всі розуміли одне одного, існує в паралельній реальності. Маг відкидає тіні між світами, від минулого до майбутнього, з’єднуючи їх у теперішньому. І в цьому головне завдання таких людей: адже навіть примівки, ці формули магічного мистецтва, - це зовнішні атрибути. Головне ж дійство відбувається в душі мольфара, в тому світі, де примівник живе половину свого життя.

Я замислююся над питанням: чи потрібні такі люди тепер?

Чому дедалі більше магів, шаманів, мольфарів ідуть у Вічність, не залишаючи учнів, не віддаючи нікому свого знання? Чому вони воліють радше переступити останній поріг у муках, аніж віддати свій дар наступникові?

Мольфар каже:

- Такі люди завжди потрібні. Бо вони тримають у своїх руках закони розвитку й велику рівновагу світу. Але магія - це двосічний меч, а люди слабкі; якщо передавати знання учням, духовно непідготовленим, багато хто зловживатиме тією силою, що її дають магічні знання.

-А що буде, коли не стане на землі магів? - запитую я.

Мольфар усміхається і каже...

Карпатські скелі стережуть таємниці мольфарського знання.

Я прощаюся зі старим Мольфаром. Він проводить мене до кладки. Ми обіймаємося на середині мосту, і я вперше помічаю, який він стомлений. А він говорить, дивлячись у небо:

- Благаю всі небесні сили на поміч вам, щоби ви здобулися вершини знання вашого дару...

Я виходжу на дорогу і поки йду до автобусної зупинки, відчуваю в серці неймовірну самотність. Але напевно, так має бути. Бо щоб рухатися вперед, потрібно звільнити себе від минулого, щоб прийшло щось нове, треба залишити надбане раніше.

Я йду ґрунтовим шляхом, він стелеться переді мною і мерехтить у сутінках, ніби якась чарівна зоряна стежка. А в моїх вухах і досі ще лунає хрипкуватий, стомлений голос старого Мольфара:

- Магію неможливо знищити. Можна знищити людей, можна знищити цілу Традицію... Але не можна вбити Магію - правічне знання про закони світобудови. Вона відроджується в інших людях, в інших традиціях, в інших народах, у нових виявах і формах...

І далі існує, благословляючи обраних нею...

Киів-Карпати Різдво, 2006

Замість післямови

Висловлюю щиру подяку всім, хто допомагав мені в роботі над цією книгою: київським та карпатським друзям, котрі підтримували та заохочували мене до праці; косівчанці Марії Миколаївні Рак, яка подарувала для книжки кілька чудових бувальщин; усім, хто прочитав рукопис і зробив важливі зауваження.

Окрема подяка Олексію Кушнаренку, який відкрив мені таємницю гір.

І звісно - низький уклін та найщиріша вдячність моєму любому наставникові, пану Михайлу з роду Нечаїв, одному з останніх вартових Мольфарської Ватри.

Словник діалектних слів, що зустрічаються в книжці

Бартка — невелика сокира на довгому топорищі, використовувалася гуцулами як ковінька або ж як зброя.

Бесаги — дві великі торби, з’єднані смужкою тканини або ременем. Носили їх через плече.

Бескид — висока гора.

Ватра — багаття, вогонь.

Ґазда, ґаздиня - господар, господиня.

Ґелетки - горщики.

Ґражда — обійстя.

Гук — водоспад або водокрут на гірській річці.

Дримба — гуцульський народний музичний інструмент. Різновид варгану.

Крисаня — гуцульський капелюх, аксесуар чоловічого вбрання.

Кептар — кожушанка з овечої шкіри без рукавів. Деталь традиційного гуцульського строю. Носили кептар як чоловіки, так і жінки. Жіночі кептарі часто були з білої шкіри, оздоблені барвистим вишиванням та бісером.

Маржина - худоба.

Мешти - черевики.

Опришки - учасники руху проти польського панства в Карпатах та на Буковині у

XVI-XIX століттях. За переказами, віднімали добро в панів та роздавали його бідакам.

Плай - гірська стежка.

Сардак - деталь традиційного гуцульського вбрання, коротка свитка з вовни. Надягали її переважно на свята. Сардак часто оздоблювали вишиванням.

Тайстра — заплічна торба.

Флояра - різновид гуцульської сопілки.

Чередійниця - лиха відьма, що «спеціалізується» на відбиранні молока в корів та на присушуванні чужих чоловіків.

Черес — широкий шкіряний пояс, частина чоловічого гуцульського строю. Часто буває прикрашений кованими металевими візерунками.

Рекомендована література

Необхідне пояснення. Цей список - не офіційна бібліографія книг, котрими я послуговувалася в роботі, а книжки, що надихнули мене до праці й котрі - я сподіваюся на це - допоможуть читачам краще зрозуміти хід моїх думок.

Афанасьев А. Поэтические воззрения славян на природу. - М.: Современный писатель, 1995.

Бауэр В., Дюмотц И., Головин С. Энциклопедия символов. - М.: Крон-пресс, 1998.

Гроф Станислав. Космическая игра. - М.: Издательство Трансперсонального Института,

1997.

Гроф Станислав. Психология будущего. -М.: Издательство Трансперсонального Института, 2001.

Гроф Станислав. Человек перед лицом смерти. - М.: Издательство Трансперсонального Института, 1996.

Гюйонварх К. Ж., Леру Ф. Кельтская цивилизация. - СПб.: Культурная инициатива,

2001.

Золотослов. Поетичний Космос Давньої Русі. - К.: Дніпро, 1988.

Кастанеда Карлос. Учение дона Хуана, [тт. 1-11] - К.: София, 1998.

Кельтская мифология. Энциклопедия. - М.: Эксмо, 2002.

Лири Тимоти. Семь языков Бога. - К.: Янус, М.: Пересвет, 2001.

Лири Т., Метцнер Р., Олперт Р. Психоделический опыт: Руководство на основе Тибетской книги мертвых. - М.: Инициатива, Ника-Центр, 2003.

Мистики XX века. Энциклопедия. - М.: Ло-кид-Миф, 1998.

Мифы народов мира. - М.: Советская энциклопедия, 1985.

Номис Матвій. Прислів’я, приказки та таке інше. - Саут-Бавид-Брук: ВФ Владики Мстислава, 1985.

Номис Матвій. Фольклорний збірник. -Саут-Бавид-Брук: ВФ Владики Мстислава, 1985.

Радин Пол. Трикстер. - СПБ.: Евразия, 1999.

Салливан Уильям. Тайны инков. - М.: Вече,

1998. - (Тайны древних цивилизаций).

Українська міфологія. Енциклопедія. - К.: Либідь, 2002.

Хаксли Олдос. Дверь восприятия. - СПБ.: Азбука-классика, 2003.

Элиаде Мирча. Шаманизм. - К.: София,

2002.

Эстес Кларисса П. Бегущая с волками. - К.: София, М.: Гелиос, 2001.

Языческие божества Западной Европы. -М.: Эксмо, СПБ.: Мидгард, 2005.

Gimbutas Marija. The Godesses and Gods of Old Europe. - L.A.: University of California Press, 1996.

Gimbutas Marija. The Language of the Godess. - NY.: Thames&Hadson Inc., 2001.

Громовиця БЕРДНИК

ЗНАКИ КАРПАТСЬКОЇ МАГІЇ

(Таємниця старого мольфара)

Малюнок на обкладинці (Ю. Козак) та ілюстрації всередині книжки надані Громовицею Бердник.

Відповідальна за випуск Ю. Оскольська

Підписано до друку 24.10.2006. Формат 60x90/16.

Умови, друк. арк. 23. Обл. вид. арк. 9. Гарнітура SchoolBook. Друк офсетний. Наклад 2 000 прим.

Зам. N° 46/10

Віддруковано:

ПП «Мрія-Друк» м. Харків, тел.: (057) 755-20-40

ТОВ «Гамазин», 04071, м. Київ, а/с 110. Телефон для оптових покупців: (044) 467-50-24