ВОЇНСЬКА МАГІЯ

ВОГОНЬ І ЗЕМЛЯ

Мольфарська

ініціація.

Місця сили. Жіноча магія

Ініціація, або ж посвята, - акт введення учня в курс езотеричних [таємних] знань... Як правило, це особливий ритуал, до якого входить очищення та освячення учня, різні випробовування та символічні обряди.

«Енциклопедія містичних термінів»

Засвічу свічу Проти сонечка, Гияо йді/, -А вода по каменю. А вода по білому Іще тихше. Засвічу свічу Проти місяця, Гылго йду, -А вода по каменю. А вода по білому Іще тихше...

Старовинна пісня

Коли я знову їду в це гірське село, що стало мені майже рідним, - сніг уже розтанув і перша травичка пробивається з-під торішнього листя. Чорний Черемош сердито набундючився всіма своїми чорно-сивими бурунами, погрожуючи: «Ось як схочу...» Та ніколи не потерпали мешканці цього маленького присілку від повені, бо перша хата від ріки - оселя Мольфара, а він надійно захистить від негоди та розгулу стихій...

Є особливий час на початку березня, коли впродовж трьох днів тисне мороз і йде стужа, хурделиця віє, вітри гудуть. «Мартова баба дише» - кажуть гуцули і розповідають про це легенду.

однієї ґаздині було дві дочки: рідна й небідна. І, як водиться, любила та жінка рідну дочку, піклувалася про неї, а не-Р рідну змушувала тяжко працювати, і не знала

Ч. та дівчина ні любові, ні ласки.

І І І ось однієї ранньої весни, коли ще на поло-Lt нинах і в лісах лежали сніги, а над гірськими

селами гуляв крижаний вітер, захотілося жінці стиглої малини. Покликала вона нерідну дочку й каже: «Йди в полонину та принеси мені малини». «Та де ж я тепер знайду малини?!» — відказує дівчина. А мачуха у відповідь: «Ти йди, і як принесеш мені малини, то прийму тебе додому, а як ні — то геть прожену». Узяла дівчина кошик, взяла коржа за пазуху та й побрела снігами. Довго йшла, — стомилася, змерзла, зголодніла. Сіла на пеньок, дістала черствого коржа та їсть.

Коли підходить до неї якийсь дідок та й питає: «Що ти, дівчино, тут робиш? Чого сидиш сама?» Дівчина відповідає: «Послала мене нерідна мама малини зібрати, а де я її зараз візьму? І сказала, що не пустить до хати, якщо не принесу».

Чоловік нічого не сказав, тільки хитро всміхнувся, розклав ватерку, щоб дівчина зігрілася. А потім кинув їй у полу три жмені жарин і сказав: «Іди додому, та не дивись у полу, доки не зайдеш у хату. А вдома викладеш на стіл».

Дівчина подякувала. А чоловік зник, ніби його й не було.

Прийшла дівчина додому, глянула в полу — а там малина: велика, стигла, пахуча...

Мачуха й каже: «А видиш, ледащице, я ж казала, що в лісі є малина!»

Та й зібралася сама до лісу: одяглася в дванадцять кожухів, у дванадцять постолів, у

дванадцять рукавиць, у дванадцять сорочок, у дванадцять хусток — та й подалася в полонину. Але щойно вийшла вона на гору — завіяв вітер, мороз затис — і перетворилася лиха баба на камінь.

І зараз є та скеля — Мартовою Бабою її називають. З-під скелі вода тече, холодна-хо- W лодна, аж зуби судомить. Ніколи, навіть у , найбільшу спеку, не буває та вода теплою. Г І не варто її пити, кажуть горяни, бо таким ] само холодним може стати в людини серце... ,1

Щовесни, перш ніж річка остаточно прокинеться, перш ніж потече березовий сік і пролунає перший весняний грім, мольфари проводять ритуали заклинання стихій: щоб не було повені, щоби буревій не йшов на поля та людські угіддя, а стороною обминав. Щоб «громи, гради й усяка лиха година, всі упирі та упирята йшли на ліси, на гори, де люди не ходять, де кури не піють...»

Березневі дні - це час підготовки до літніх ритуалів, пов’язаних з урожаєм. Наприклад, щоб зберегти впродовж літа сонячну погоду, мольфар набирає в миску першого березневого дощу і закорковує його в пляшечці (це називається мартова вода). І коли треба, щоб із дощової погоди стала сонячна, то в печі розкладається вогонь, а як він прогорить, мольфар розсовує жар на два боки,

як це робиться при випіканні хліба, й тією мартовою водою кропить піч усередині поміж двох вогнів...

А ще рання весна - це час, коли мольфари проводять обряди біля священних місць сили. Бо й скелі, і джерела - вартові та хра-нителі мольфарської мудрості - спали цілу зиму й тепер мольфар віддає часточку власної сили, щоб допомогти їм прокинутися.

Уся Гуцульщина - то єдине сакральне місце. Саме такого висновку доходиш, якщо попоїздиш цими місцями та послухаєш місцевих переказів і легенд. У кожному селі вас нагодують десятком-другим бувальщин, легенд і байок про те чи інше урочище, гору, джерело... Навіть про хату моїх косівських сусідів я почула вельми цікаву розповідь.

Було це літ із сімдесят тому. Будували уґазди нову хату. Як водиться, зводили її -зі смерекових колод. Уже майже скінчили будівництво, аж тут настало велике свято — чи то Великдень, чи Трійця. У неділю всі пішли до церкви, а дорога до церкви вела повз цю хату. Відстояли люди службу Божу, йдуть назад, чують: у хаті на горищі цюкають сокири, молотки, рубанок струже. Перезирнулися люди: ніколи такого не було, щоб у неділю, ще й у велике свято хтось працював — гуцули

вельми шанують свята й неділі. Перезирнули-ся та й пішли собі по домівках, вирішили, що господарі найняли майстрів, а ті хочуть швидше скінчити роботу. Вже й день до вечора схиляється, а на горищі в хаті кипить робота, працюють інструменти. Та сусіди постерегли, що ніхто не виходив з хати за цілий день. Як тільки сонце зайшло — робота стихла, стукіт припинився. Наступного дня з самісінького ранку — те саме. І знову ніхто не виходить. Під вечір сусіди не стерпіли, пішли подивитися: що ж то за майстри такі, що цілісінький день працюють, не виходячи навіть надвір. Зайшли в хату, — стукають молотки! Зійшли на горище — а в недобудованій хаті нікого немає! Лежать інструменти: рубанки, сокири. В стовпах свіжої смерекової пилюки зайчики танцюють. А людей — нема!

Втім, історія скінчилася щасливо. Хату добудували. Вселилися туди ґазди, прожили гарне життя. Щоправда, дотепер іноді в передсвяткові дні хтось постукує на горищі, ніби молоточками. Але яких тільки звуків не почуєш у старому будинку...

І таких історій розповідають чимало по гуцульських селах. То що вже казати про історичні урочища!

Але є в Карпатах місця, сакральні з будь-якої точки зору.

По-перше, це стародавні язичницькі жертовники, що збереглися досить непогано з бозна-якого часу. Та й самі язичники-сонцепоклонники жили тут до XVIII століття. Коли воєводи князя Володимира вогнем і мечем хрестили слов’янські племена, багато тих, хто не хотів приймати візантійський обряд, багато волхвів та відунів, носіїв прадавніх традицій та магічних знань, утекли сюди, в гори, де їх важко було знайти княжим дружинникам. І можливо, тоді волх-вівські знання приєдналися до місцевих магічних традицій, дали мольфарству нову силу і новий зміст...

Майже в кожному куточку Карпат є гори, печери, гаї, ліси, озера, біля яких колись давно - або й не дуже давно - траплялися якісь дива-чудеса, й тепер вони мають особливу біоенергетичну силу. Є священні річки й джерела, вода яких дає оздоровлення хворим, є криниці з чудотворною водою. Особливо багато в Карпатах святих джерел і чудотворних місць, присвячених Матері Божій. І взагалі, культ Богородиці в карпатських горах особливо шанований. Тут варто провести паралель із дохристиянськими традиціями галльських народів, що населяли Західну Європу, де в той час був широко розповсюджений культ Великої Богині. А в християнську добу на тих священних місцях були зведені собори, присвячені Божій Матері, такі, як-от Нотр-Дам.

Особливе ж значення в мольфарській традиції мають річки, деякі гори, вершини та печери. Мольфари шанують водоспади та водокрути на річках, і камені, що омиваються падючою водою, вважаються наділеними особливою магічною силою. Гірські вершини, особливо хребет Чорно-гори, - це теж святе місце карпатських магів. А найвища гора українських Карпат Говерла шанується мольфарами як символ Світової Гори, сакральний центр світобудови. Є на карпатських полонинах і менгіри та дольмени - прадавні камені, подібні до тих, яким здавна поклонялися кельтські племена.

Зустрічаються й кам’яні лабіринти, призначення яких вчені до цього часу не розгадали. Гуцули кажуть, що ті кам’яні спіралі спорудили бозна-коли могутні пращури-ле-лети. Подібні споруди з каменю збереглися також на островах Крайньої Півночі, в Північній Америці, вже не кажучи про знаменитий лабіринт на Кріті.

Вчені намагаються знайти розгадку призначення цих витворів: одні бачать у лабіринтах сакральні місця, де поклонялися підземним богам, інші вважають, що вони призначалися для весняних аграрних ритуалів, дехто з дослідників схиляється до думки, що ці давні лабіринти - величезні торсійні генератори, що передають і приймають сигнали з Космосу, і що всі лабіринти на планеті - це один гігантський комп’ютер, залишений в незапам’ятні часи мудрими інопланетними прибульцями.

Але безсумнівним залишається єдине: в цих мегалітичних утворах чітко простежується образ спіралі, яка в європейських народів ще з часів трипільської культури була символом вічності, плинності-повторю-ваності часу, постійних змін у природі, світі, житті людини. Спіраль-лабіринт зустрічається у візерунках на кераміці та у вишивці, в художніх деталях одягу, в ритуальних танках-хороводах. Спіраль - чи не найдавніший символ вічноплинності Всесвіту; це й джерело буття, в якому плинуть всі живі істоти, це й людські долі, що сплітаючись утворюють візерунок життя, а для мольфарів - це ще й символ їхнього магічного шляху: символ часу, що огортає своїми кільцями свідомість і включає шамана в обіг світових сил. А можливо навіть - лабіринт таємниць буття, які мусить розгадати той, хто наважується рушати шляхом пізнання цих загадок...

Є в Карпатах і такі прадавні, могутні й загадкові «місця сили», що діють і сьогодні. Вони привертають увагу вчених та дослідників, а місцеві жителі оточують ці урочища легендами та страшними бувальщинами. Мається на увазі передусім озеро Несамовите, що причаїлося в самім серці Чорногори. За будь-якої погоди його плесо непорушне. І кажуть, що дна в цього озера немає. Та варто необережному мандрівникові кинути в озеро камінець, як відразу над ним збираються чорні хмари та зчиняється негода, гроза чи буря. Мольфари розповідають, що в озері живе прадавній дух, повелитель бур та гроз. Він спить у тих глибоких водах, і не варто його будити. Чи так це - напевно сказати не можна. Але щороку знаходяться сміливці, котрі бажають на власні очі побачити, що буде, якщо вкинути камінь у плесо озера. Місцеві мешканці розповідають жахливі історії про необережних «дослідників». Кажуть, декого після того вже ніколи не бачили: вони щезають назавжди, і за легендою, їх викрадають гірські духи, караючи за неповагу до своєї оселі. Але якщо хтось приходить до озера з повагою, духи ту людину не чіпають. Майстри, які виготовляють музичні інструменти, впевнені, що трембіти з дерева, вимоченого у водах Несамовитого, найдзвінкіші.

Я бувала біля Несамовитого, відчувала його спокійну велич. Під час наближення до озера людину охоплює якась особлива внутрішня тиша, тривожна й велична, вона тремтить у душі, немов струна. І відчувається, що не можна, щоб ця струна порвалася чи ослабла, інакше стародавня долина не прийме тебе. Що тоді станеться - знає лише дух озера Несамовитого... Напевно, є місця, куди не варто ходити тільки заради цікавості.

...Коли приходить весна і скресає крига на водах, коли перша травичка проб’ється з-під снігу й перша пташка провістить наближення весняного сонця, Мольфар вирушає в гори, щоб здійснити там давній мольфарський обряд отримання Сили. Для цього потрібне дике, незаймане місце, де «сходяться світи».

І - цілковита самотність.

- Могутність самоти настільки величезна; -говорить Мольфар, - що проста людина навіть не в змозі цього збагнути. Тільки мольфар, який знає інші світи, світ людей і світ власного серця, може поцінувати цей стан: коли залишаєшся віч-на-віч із власною сутністю...

Чому так багато людей боїться самотності? Здавалося б, якщо бажаєш зберегти свою неповторність, то навпаки слід прагнути якнайповнішої самотності. Але насправді - не так. Людська свідомість завжди розділена: якась частина в нас всередині прагне самотності, самоти, а інша частина бажає охопити, завоювати якнайбільше навколишнього простору, ввібрати в свою сутність істот, людей, події. Вирішити цю дилему можна тільки, якщо збагнеш: те, чого наша буденна свідомість боїться, - і є рішення. Коли ми залишаємось наодинці із самим собою (а чи не цього боїться більшість із нас?), бачимо себе такими, які ми є насправді, а не тими, якими нас показує дзеркало соціуму, нашого середовища, щоденного життя в натовпі...

Тож мольфар іде в гори і знаходить - за ознаками, відомими тільки йому одному, -печеру.

ін прийшов сюди й розпалив багаття. Він годує вогонь сухим хмизом і освяченими травами, і таємними замовами. Він узяв до рук священний інструмент. Він піднімає обличчя догори — і прадавні звуки злітають із його вуст, тільки ніхто їх не чує. Чи є зараз у світі людина, котра б тісніше сплелася з природою? Хіба що його духовний побратим — на Сході чи на Заході, в Північній Америці, в Тибеті чи в Сибіру. Вони навіть зовні нагадують один одного, мов діти одних батьків.

Коли мольфар проводить до кінця свій таємничий обряд і поєднується з духами, він заходить у печеру, залишає біля входу свої обереги та свій одяг, свої інструменти й навіть, якоюсь мірою, свою особистість. Тепер він замурується в печері - без їжі й води. Він обкладеться дерном і мохом, затулить вхід камінням так, щоб жоден промінь сонця, жодна пташина пісня, жоден звук іззовні не проникав у цей притулок. Потім він занурюється в медитацію, настільки глибоку, що навіть пульс падає майже до нуля, і перебуває в такому стані впродовж дванадцяти днів. Так він очищається від усієї скверни та нечисті, що могла прилипнути до нього протягом року під час лікувальних сеансів чи магічних обрядів. Так він оновлює своє біополе і духовну субстанцію. Так він отримує новий заряд магічної сили. Увесь цей «печерний» ритуал мольфар здійснює в повному мовчанні. Німота - знак приналежності до іншого, «навського» світу. Мольфар стає там своїм, тобто «німим», отримує здатність здійснити дії у тому світі, отримати там нові можливості й щось принести звідти в наш світ.

Урочище Кам’янистий.

Ці петрогліфи знайдені на стінах природних печер у Карпатах.

Хребет Сокільский. Хто залишив ці знаки? Можливо, якісь мольфари-відлюдники, що проводили в цих місцях свої таємничі ритуали?

Так один раз на рік мольфар здійснює свою шаманську подорож не для когось, не заради допомоги людям, а для самого себе, щоб оновитися і отримати нову силу для своєї нелегкої праці...

Сучасні наукові дослідження показують, що людський мозок може сам виробляти речовини, які змінюють стан свідомості, наприклад, диметилтимін²⁸. Скажімо, дослідники сибірського шаманізму неодноразово відзначали, що обряд камлання активізує цей процес, і таким чином, шаман вводить і себе й інших присутніх у стан трансу.

Дихальні методики, що їх практикують індійські йоги, теж передбачають уповільнення, а часом і зупинку дихання на значний час. Це призводить до збільшення концентрації вуглекислого газу в крові, а психологічним наслідком цього процесу стає зміна стану свідомості. Медитації з інтенсивною концентрацією на певній ідеї чи образі теж призводять до сповільнення та зупинки дихання. Тож медитація в печері, що її проводять мольфари щороку, з одного боку, допомагає очиститися від негативних нашарувань на психіці та біополі, а з іншого - викликає стан зміненої свідомості на значний час, упродовж якого мольфар перебуває в «світі духів», в тонких світах, де отримує нові знання та нову інформацію.

Тож цілком імовірно, що печерний обряд - це один зі способів ввести себе в стан трансу без допомоги рослин, які змінюють стан свідомості (у інших ситуаціях мольфари використовують їх досить активно), та інших допоміжних засобів.

Можливо, саме цей дивовижний медитативний обряд - найбільший подвиг мольфара. Мій наставник не розповідає про свої відчуття під час печерної медитації. Та буденна свідомість і не в змозі втримувати й адекватно передавати той «потойбічний» стан. І не все мольфари можуть розповідати: в карпатських шаманів є багато особистих таємниць. Втім, мольфарство ще тільки чекає на своїх дослідників. Поки що його вважають карпатською екзотикою, а в кращому разі - віддають на відкуп етнографії.

У всіх шаманських традиціях подорож світами - одне з найважливіших завдань. Власне, й сам термін «шаман» перекладається як «той, хто ходить між світами». І в моль-фарстві теж шаманська подорож - одна з найсерйозніших справ. Аби допомогти людині, отримати інформацію, порадитися з духом -помічником, мольфар мусить ввести себе в особливий стан, який дослідники шаманських технік називають станом розширеної свідомості, американський же антрополог і послідовник мудрості давніх толтеків Карлос Кастанеда - зсувом «точки фіксації».

За «входи» до інших світів можуть слугувати печери (які завжди асоціюються з лоном Матері-Землі, а тому, особливо для подорожі «нижніми» світами, світами духів і померлих, вважаються найкращими), а також - дупла старих дерев або священні джерела. Цю подорож усі шамани описують по-різному, оскільки кожен із них бачить «свій» світ, але найчастіше - це тунель, яким мольфар приходить до потрібного йому місця, щоб зустрітися з духом помічником і отримати необхідну інформацію²⁹.

Магічні традиції різних народів свідчать про існування двох світів (дон Хуан, наставник Карлоса Кастанеди називає їх «тональ» і «нагваль»). Світ проявлений - наша повсякденна реальність, де діють чіткі закони і все визначено, та «потойбічний» світ, описаний у казках і легендах, де можливо все, де діють зовсім інші закони (а часом відсутні будь-які закони), світ чудес і всеосяжних можливостей. І маг (шаман, мольфар) має силу та здатність своєю «другою» свідомістю поєднувати ці два світи, подорожувати між ними і з одного приносити інформацію в інший.

Мольфар зв’язує дві реальності, й це є доказом його сили. Коли він отримує здатність адекватно діяти в обох реальностях, то стає Майстром. Мольфар живе в двох світах: поза трансом - звичайним життям, як і тисячі інших селян-гуцулів, а в трансі він стає частиною надприродного світу, поділяючи з духами їхню здатність бачити майбутнє, літати в повітрі, зливатися з духом-поміч-ником і трансформуватися в інших істот...

Настає час, і кожен мольфар починає шукати учня.

Якщо серед родичів мольфара є людина, здатна до магічного мистецтва, потенційного наступника починають навчати змалечку.

- До семи років, - говорить Мольфар, - можна остаточно визначити, чи здатна людина до магії. Бо до семи літ дитина живе за законами серця, а після семи - вдосконалюється розум, а серце долучається дуже рідко. Тому як дитині минуло сім літ, дуже складно вже визначити, чи то в людини справді хист, чи тільки її самолюбні бажання.

Загалом вік, із якого людина починає вчитися мольфарських мудрощів - не настільки важливий. Хоча для ініціації є суворо визначені вікові межі: неофіту мусить бути не менше 30-ти років і не більше 35-ти.

Чому так?

- Тому що до 30-ти визріває душа людська. Раніше 30-ти - ще не сформована духовна сутність, -каже Мольфар. - До 35-ти років вона встановлюється. А пізніше-людинідуже важко сприймати науку, бо вже триває реалізація набутого досвіду, нічого нового людина навчитися не здатна.

- А якщо в роду нема наступника на той час, коли виникає потреба шукати учня?

-Так є в мене, - відповідає Мольфар. - Я маю двох синів, маю онуків, але в синів немає магічного дару, а онуки не хочуть його переймати. Тому я мушу шукати учня на стороні. Кожен мольфар від початку практики замислюється над тим, кому він передасть своє вміння. Але навіть якщо нікому не передасть його за життя, то особлива необхідність виникає перед смертю. Бо коли мольфар не передасть свої знання та мистецтво, дуже тяжко вмиратиме, вся енергія, всі знання з нього важко йтимуть, як це було з Гоєм і ще з кількома моїми побратимами. Якщо мольфар нікому не віддасть своїх знань, він терпить страшні фізичні муки, й він бачить усіх духів, усіх своїх помічників і всі свої діяння. Але кожен мольфар сам вирішує, чи віддасть він комусь свій дар. Іноді краще спустити його на воду, ніж передати наступникові. Й на те є причини. По-перше, дар мольфара - то дуже тяжка доля, а не просто ремесло чи професія. У нас в Карпатах кажуть: «Легше ліс сплавляти, аніж мольфувати»³⁰. А крім того, сучасні люди вже не сприймають магію серйозно. Для більшості наших сучасників магія - це забавка, екзотика для розваги. А якщо хтось і ставиться до магії серйозно, тоді це засіб для досягнення своєї мети. А треба любити цей чарівний хист усім серцем, треба віддатися магії всією своєю суттю - тоді вона відкриє свої таємниці. Бо мольфар без власної таємниці - то не мольфар...

-А як мольфари спускають свій дар на воду?

-Як я вже сказав, це ритуал, що здійснюється тоді, коли мольфар не бажає нікому передавати своє вміння. Чаклун бере якусь річ (найчастіше -дерев'яну дошку), проводить над нею певний обряд і з допомогою заповітних слів і дій вкладає в ту дошку свій магічний дар. А потім пускає її на бистру воду. Найкраще це зробити вночі, пускаючи дошку по великій річці, як от Черемош. Тоді менше ризику, що той заговорений магічним даром предмет пристане до берега, де його можуть підібрати необережні люди. Бо якщо таку дошку підбере хтось, то вся магія перейде до тієї людини, і що тоді той нещасний чоловік робитиме?

- Магія - то наука таємна, - продовжує Мольфар. - Є такі речі, що їх до смерті людина не має права нікому казати. У кожного мольфара є таємниці, які знає тільки він, і нікому не повинен їх передавати. Навіть у інших ремеслах так: майстер передає учневі ремесло, а не дар. Так і в мольфарстві. Відун може передати вміння, але не дар.

Я запитую:

- Чи значні відмінності між вродженими і навченими мольфарами?

- Відмінності є, - відповідає Мольфар. - У деяких галузях мольфарства вроджені чародії сильніші, бо родова генетика має для нашого мистецтва велике значення. Як правило, мольфари, котрі передають своє вміння по родинній спадковості, передають спадкоємцю і галузь, у якій працюють. А навчений мольфар не обов'язково займатиметься тим само, що йучитель. Наставнику випадку з навченим учнем стає лише провідником енергетики. ..

- Чи має бути згода членів сім'ї на навчання молодого мольфара?

- Не завжди. Талант є талант, і він пробивається, як паростки весною. Його ніхто не годен спинити.

Отже, мольфар шукає собі учня, якщо нема династичного спадкоємця. Як це відбувається? У давні часи мольфар традиційно передавав своє знання дванадцятьом людям, які мали здібності до магічної науки. Мольфари бачать невидимі знаки на людях, схильних до мольфарського мистецтва. Тож кожен мольфар обирав майбутніх спадкоємців за цими знаками: іноді потенційний учень сам приходив до мольфара, бажаючи перейняти таємні знання, а іноді мольфар запрошував людину до себе в науку. У Карпатах таких учнів називали челядниками. Вони допомагали наставнику по господарству, допомагали збирати цілющі трави, а мольфар їх учив. Челядники були присутні під час лікувальних і магічних обрядів, що їх проводив учитель, заучували примівки, пізнавали ритуали. За час навчання мольфар придивлявся, і духи-по-мічники вказували, на кому з учнів-челяд-ників є особливий доленосний знак. Того мольфар посвячував - передавав своє благословення та магічну силу. Інші учні могли стати сільськими знахарями, повитухами, травознаями...

Отже, свого істинного спадкоємця мольфар знаходить серед тисячі претендентів, по знаках, що їх він бачить над людиною. Він навчає майбутнього мольфара свого таємного мистецтва примівок і травознавства, обрядів і ритуалів. Термін навчання буває різний залежно від здібностей учня. Коли неофіт опановує знання і стає готовим до самостійної праці, вчитель передає йому духовний дар і проводить обряд ініціації.

Ініціація, посвята - це неодмінна передумова мольфарського мистецтва. Без неї людина не може стати повноцінним моль-фаром. Звісно, неофіт, який пройшов науку в мольфара чи мольфарки, знає таємниці трав і може лікувати людей, може бачити майбутнє і провіщати долю, але без посвяти людина не стає магом, тобто, не володіє тими невидимими нитками, що дозволяють керувати реальністю і здійснювати чари³¹.

Я запитую:

- А як же той факт, що зараз багато хто вчиться по книжках?

- Щоб стати справжнім магом-практиком по книжках, - Мольфар сміється, - треба багато над собою працювати... І мати слово, сильніше за камінь. А це буває дуже рідко.

Посвята може бути як фізична, так і духовна. А може бути лише духовна, коли до людини з’являється наставник-провідник і веде за собою. Такою була посвята у перших шаманів, мольфарів, магів, знахарів...

Посвята відбувається в кілька етапів. Спершу майбутній мольфар проходить очищення: водою і вогнем, суворим постом і самотністю. А потім наставник проводить завершальний ритуал, який є серйозним випробуванням і для учня, і для вчителя.

Керуючись вказівками свого духа-по-мічника, мольфар-учитель обирає таємничу місцину в горах, на одній з полонин, або в лісі. У певний день, обраний з допомогою спеціальних медитацій, там готуються ритуальні вогні з трьох сортів дерева.

Трикутником розкладаються три освячені за допомогою заклинань і трав вогні-

ватри - символ трьох світів, трьох шляхів мольфарства (цілительство, магія, ритуали). Неофіт стоїть посередині, між вогнів, без будь-якого одягу. Це знак того, що молодий мольфар готовий ввійти беззбройним, чистим і відкритим у «потрійний світ»: світ духів, світ людей і світ вищих божеств. Оголеність - символ нового народження і готовності стати перед духами таким, який він є.

Учитель дає неофітові рослинний препарат, який розширює свідомість (це може

бути напій, куриво в люльці чи просте обкурювання). Вибір зілля та спосіб його застосування залежить від кожного окремого випадку, зокрема, від особливостей психіки самого неофіта. Найчастіше використовується дурман (Datura stramonium) або коноплі (Cannabis sativa). Темні маги для обрядів ініціації частіше використовують матри-ган, як у Карпатах називають беладону (Belladonna atropa). В окремих випадках робиться суміш із кількох зел.

Майбутній мольфар входить у транс, і перед ним відкривається світ духів. Жителі того світу можуть прийняти нового мольфара, але можуть і не прийняти. Якщо приймають - до людини з’являється дух, котрий стає провідником-наставником молодого мольфара, особистим поводирем у світі духів. Ця істота буде помічником у всій його моль-фарській роботі - до кінця життя. І в смертну годину мольфара дух-провідник приходить, щоб провести душу свого підопічного до іншого світу.

Це посвята фізична. Може бути й сама духовна. Під час духовної посвяти людині просто відкривається наставник із «тонкого» світу. І він стежитиме за своїм підопічним доти, поки не переконається, що його учень гідний іти мольфарським шляхом.

Є й інший метод передавання магічних знань: бувало, що коли мольфар помирав, не знайшовши за життя учня, він міг передати свою Силу, знання та вміння, коли просто брав за руку будь-яку людину. Найчастіше так передавали свої знання чорнокнижники та відлюдники. Нерідко саме таким чином на смертному одрі віддавали свою темну магічну силу лихі мольфари чи відьми. Тому коли вмирала людина, котру вважали злою відьмою або чорним чаклуном, усі боялися навіть наближатись. Траплялися випадки, коли в такий спосіб знання отримувала людина, зовсім до цього не готова. Тоді померлий мольфар ставав наставником із потойбічного світу - звідти керував діями свого несподіваного учня. До речі, сибірські шамани частенько обирали свого спадкоємця вже наприкінці свого життя, проводили над обраним учнем ініціацію, передавали своє знаряддя - і вмирали. І вже з «нижнього» світу керували першими кроками молодого шамана...

Коли мольфар передасть своє знання, благословить і проведе посвяту - він перестає бути вчителем. Він стає колегою, духовним побратимом.

Я запитую в Мольфара:

- Чи важливі час і місце ініціації?

- Так. Час і місце завжди обираються дуже індивідуально. Мольфар перед ініціацією свого учня викликає духа-помічника, і той називає мольфа-рові пору, місце, час і день посвяти. Але найчастіше посвяти відбуваються від Благовіщення, коли перша змія виповзає на сонце, і до Купальської ночі, головного мольфарського свята.

- Яке знаряддя використовується під час ініціації?

- Передусім - це ватра з певних сортів дерева. Також спеціальні речовини, які добираються індивідуально, оскільки неофітові необхідно змістити центр свідомості, вивести його в світ духів.

Іноді використовуються певні предмети - громовиця, окремі трави - залежно від напрямку, в якому посвячують майбутнього мольфара. З допомогою заклинань моль-фар-учитель зближує два світи, світ живих людей і світ духів, неофіт переходить межу між цими світами (іноді людина бачить її у вигляді мосту над вогняною рікою або тунелю в непроглядному тумані) і вступає у світ духовний. Там молодий мольфар знайомиться з тими, з ким віднині радитиметься в своїй діяльності. Там він зустрічає свого помічника. Під час посвяти молодий мольфар дізнається про свою стихію, пізнає свої тотеми: тварину, рослину, птаха, які стають для нього знаковими, і від яких мольфар може черпати інформацію та силу для здійснення певних обрядів.

Тут мій наставник хитро посміхається і каже:

- А вашу стихію я можу назвати, навіть не проводячи обряду ініціації. Бо ім'я людині дається недаремно...

- Чи знає вчитель, хто стане помічником його учня? Чи часто буває, що в учня той самий провідник, що і в наставника? - запитую в Мольфара.

- Учитель цього не знає. Виходячи в світ духів, неофіт відкриває свою душу, і до нього приходить той, хто відчуває свою спорідненість із душею неофіта. Приходить цей дух як гість і з доброї волі стає провідником і помічником. Іноді буває, що в учителя й учня - один провідник, але це швидше виняток, і це означає особливу духовну близькість між мольфаром-наставником та його учнем.

Отже, коли відбувається ініціація - молодий мольфар входить у світ духів, знайомиться з іншими світами й до нього приходить дух-помічник, що визначає основну спеціалізацію молодого мольфара та стає віднині його провідником по гілках Світового Дерева.

- Чи бувають при ініціації травми? Фізичні або психічні?

- Бувають, але це більше трапляється при посвятах у чорні обряди, бо злі духи люблять кров і живляться людськими емоціями, болем і страхом. Тому той, хто входить із ними в контакт під час посвяти, повинен віддати злому духові частину своєї крові та своєї сутності. При посвятах у білу магію травм практично не буває.

Молодий мольфар відразу ж відчуває величезні зміни у своїй свідомості. Іноді це щось подібне до «священної хвороби», як це буває в сибірських та індіанських шаманів.

Але найголовніша зміна в тому, що на молодого мольфара звалюється відчуття відповідальності перед світом, перед своєю діяльністю, з’являється неймовірна напруга і тягар на душі. Власне, хвороба є наслідком, оскільки не кожній людині стає душевних, духовних і фізичних сил витримати посвяту й перше спілкування з іншою реальністю. Людина втрачає радість і дитяче, спрощене бачення світу; молодий мольфар починає бачити причини й першопричини, наслідки та сплетіння доль і відчувати істинні закони світу.

Мольфари також звертають увагу на особливі прикмети та обставини народження дитини, щоб визначити здатність до мольфарської науки.

Таку здібність часто мають позашлюбні діти. Вважалося, що коли хрещена мати під час хрещення такої дитини пов’яжеться шкіряним поясом, цей пояс матиме особливі магічні властивості.

Одним із інструментів, які досить часто використовуються при ініціації, при лікуванні, а також при інших обрядах, зокрема, для входження в транс, є особливий музичний інструмент, відомий у Карпатах із сивої давнини, а саме дримба.

Власне, тибетські, алтайські народи та інші народи Азії знають аналогічний інструмент (традиційно його називають варга-ном³²). Різниця між гуцульською дримбою та варганами інших народів світу (в яких, до речі, теж були поширені шаманські техніки та практики входження в розширений стан свідомості) невелика - незначна відмінність у формі. Поза сумнівом, варган чи гуцульська дримба - це не просто музичні інструменти. Це також засіб для досягнення стану розширеної свідомості без допомоги рослин із родини пасльонових. Дримба звучить на два голоси: один із них чують слухачі, а інший - тільки той, хто грає. І оскільки дримбу міцно притискають до зубів, створюється сильна камертонова вібрація в тілі. Цей ефект призводить до повної зупинки того, що старий маг дон Хуан із племені які називає «внутрішнім діалогом», а мольфари - повсякденним розумом.

До речі, за формою дримба схожа на камертон - інструмент, який використовується для настроювання музичних інструментів. То може, гуцульська дримба і є древній камертон для настроювання на внутрішню музику небес? І з допомогою цього маленького інструмента мольфар входить у такий стан, в якому починає чути «гармонію сфер», що нею створено та впорядковано світ?

Можна сказати, що дримба для мольфара - те саме, що священний бубон для шамана. Як відомо, сибірський чи американський шаман досягає трансу за допомогою магічної музики, яку видобувають із бубна чи особливої тріскачки. Шамани називають свій бубон «конем», який переносить їх у світи духів, і гарному шаманові достатньо кількох ударів у бубон, аби привести свою «точку фіксації» до належного зміненого стану свідомості. Так само служить мольфа-рові дримба.

На цьому інструменті грають за допомогою губів, зубів, язика й дихання одночасно: високі звуки досягаються звуженням ротової порожнини, низькі - розширенням, тихіші-голосніші - диханням. А саме звучання нагадує буддійські мантри. В Карпатах дримба відома з незапам’ятних часів. Цікаво, що традиційно вона вважається жіночим інструментом. І до сьогодні кожна друга гуцулка «уміє в дримбу».

Дримба має особливу силу, вважають мольфари. Це магія в звуках, примівки в музиці. Звуками дримби можна вилікувати хворобу, ці звуки пробуджують енергію каменя, дерева, металу, вони наділяють моль-фара особливою силою. За допомогою звуків дримби можна причарувати кохану людину, приручити дикого звіра, ворога зробити другом...

-Дримба дуже примхливий інструмент, - каже Мольфар. - Вона дуже тонко відчуває настрій того, хто на ній грає. Тому з її допомогою так легко передати всі відтінки настрою - і сум, і радість, і любов, і жаль та смуток розлуки...

Майже кожен мольфар ще й володіє якимось ремеслом. Наш герой - відомий на всю Гуцульщину мосяжник, тобто майстер по металах, зокрема дорогоцінних. А ще він виготовляє музичні інструменти. І дримби теж.

- Мова людська недосконала, - тихо промовляє Мольфар. - Досконала тільки музика, бо то - мова верхніх сфер, мова горніх світів і світлих духів. Уся природа, кожна рослина й кожен камінь мають свою музику, лише люди її не чують. Чують окремі щасливці. І хто в змозі відчути й почути її - то найщасливіша людина в світі. Був час, коли світ мав єдину мову, й колись знову настане такий час, коли людство матиме єдину мову - музику...

І знову Мольфар підносить дримбу до вуст - і ллються звуки, що передають і жебоніння гірських потічків, і передзвін зірок над карпатськими вершинами, звуки, повні Сили, що бере початок десь там, у глибині тисячоліть, в самому духові наших предків, котрі відчували і знали, що суще - нероздільне. ..

Тихі звуки дримби заколисували... І ось уже заснула свідомість - раціональна, глузлива, скептично-недовірлива свідомість людини з великого міста. А натомість пробудилася інша - потаємна, та, що знає, відає... Звуки дримби віддаляли та приглушували решту звуків та образів реального, фізичного світу. ..І ось вони зникли зовсім... А народилися, відкрилися інші звуки - звуки світу, де все було інакшим... І той світ, світ мольфарської блискавки, був зараз реальнішим за все.

Далі звуки дримби стали швидшими, дрібнішими, різкішими, вони пробуджували до руху, до динамічного польоту й тіло, і нову свідомість. Вони пробуджували бажання бігти, ні - летіти, ледь торкаючись ногами мовчазних скель, які - я знала це - берегли споконвічні таємниці гір, дерев, хвиль гірської ріки й високого, неймовірно високого неба над карпатськими полонинами...

Ібіг-політ мій тривав безмежність - чи мить? Хто скаже про тривалість там, де відсутнє поняття часу? І ось на моєму шляху здійнялася величезна гора. Що це було - реальна вершина, один із карпатських бескидів, чи легендарна гора - символічний центр Світобудови? Вузька стежка гадюкою звивалася вгору, і я пішла нею...

На височенній гірській вершині — гігантська дримба. Коли сходить сонце і перший промінь падає на сиво-металеві вигини її тіла, дримба на кілька

хвилин спалахує полум’ям, і тоді на вершині палає багаття. І той золотавий стовп нагадує ватру, яка попереджає.

Про що?

Про те знає лише стара дримба, що вже віками стоїть на вершині. Коли над горами пролітає вітер — він помічає стару сиву дримбу та грайливо пестить її в легких обіймах, і ледь чутно — ніжно й сумовито — відповідає йому дримба. А іноді над гірськими вершинами бушує вихор — і тоді озивається до нього дримба протяжним гулом, і луна йде над горами, лякаючи полохливих мандрівників. А сміливим — дає нову силу на важкій дорозі. І гуде, гуде, виспівує стара дримба, а вітри знову й знову торкаються гудка та змушують бриніти луною на всі гори.

А коли настане горобина ніч і загуркочуть громи над гірськими вершинами, породжуючи ярі блискавиці, і полетять між небом і землею вогняні стріли, тоді замре в очікуванні стара дримба, а в прадавній печері всередині гори стрепенеться старий Мольфар в очікуванні урочого часу. І настане мить, коли в саму дримбу вдарить блискавиця, і зрадіє стара дримба, дочекавшись того моменту, заради якого й поставили її тут бозна-коли. І по У гудку, прямому, як стріла, ясному й міцному, V як мольфарська дорога, піде вогняна стріла в г землю, в гірську печеру, де вже давно чекає і на неї старий Мольфар... lI

Дримба - це символ шляху мольфара. Обрис її -то звичайний людський шлях, від народження до смерті. Язичок же посередині (його називають миндик) тонкий, дзвінкий, виготовлений із найякіснішої криці; він проходить на межі життя й смерті, але все-таки не торкається їх - це шлях мольфара, шамана, істоти, яка народилася, усвідомила себе й пізнала смерть, і шлях її, тонкий і виразний, з тої миті відрізняється від життєвого шляху інших людей. Миндик - це блискавка, одвічний знак мольфарства. Починається цей шлях посередині - коли людина найдалі й від народження, і від смерті. А закінчується там, де точка життя з точкою смерті майже стикаються. Крім того, гудок завжди робиться з криці, у той час як обід - із заліза. Криця - символ сили, метал, гартований вогнем. Це символ того, що коли людина усвідомлює у себе «блискавку в крові»³³, тоді починається шлях Мольфара...

Можна згадати й про важдру - символ бога Шиви в індуїзмі, а також важливий езотеричний символ у тибетських та буддійських традиціях; тут ваджра уособлює міць та ясність духовного шляху. Важдра вважається також символом духовного світу, а сам термін перекладається як «алмазнаблискавка». Формою ваджра теж дуже нагадує дримбу.

Випадок? Збіг? Чи глибока закономірність, сенс якої знають тільки втаємничені?

За допомогою цих музичних інструментів шамани Європи та Азії здійснюють свої «потойбічні» подорожі.

Ми вже згадували про те, що традиційно дримба вважається жіночим інструментом. У деяких місцевостях Карпат «дримбою» навіть називали молоду відьму, яка «спеціалізувалася» на любовній магії. І тому наша розмова плавно перейшла до теми, що природно хвилює мене чи не найбільше: жіночі обряди в мольфарстві і роль жінок у гуцульській магічній традиції.

У давнину жінки були першими магами. Так само й обрядом будь-якої ініціації, посвяти, магічним боком життя керувала жінка як істота, що здатна тонше відчувати космічні енергії.

-Жінка має природну магію, у неї вона в крові, -сміється Мольфар, і лукаві бісики скачуть у його очах. - Жінці навіть не треба вчитися. Та тільки сучасні жінки забули про це прадавнє знання, яким наділила їх наша Велика Мати. Адже дотепер усе, що робить жінка стосовно, скажімо, чоловіка, який їй подобається, - це древні магічні ритуали, з тією різницею, що нинішні «чародійниці» здійснюють ці обряди несвідомо. Якби жінки свідомо користувалися силою, котру подарувала їм від світанку світу Мати-Природа, - вони б оволоділи світом і змінили його. І можливо, саме тому чоловіки завжди намагалися обмежити жіночі чари. Бо боялися їх... Як бояться дотепер...

-І ви боїтесь? - запитую я в Мольфара.

- Аякже, - відповідає мій наставник. - Адже я, попри всю свою магічну силу, всього-на-всього чоловік. Але я ще й намагаюся пізнати жіночу натуру. Бо жінка і магія мають основну спільну рису: і жіноча краса, і сила магії - це найбільша Таємниця природи, яку й розгадує мольфар...

Колись давно, коли магія ще не була екзотикою, а частиною самого життя, у кожному поселенні були чоловіки й жінки, що володіли магічними здібностями. Суспільні магічні обрядодії, свята та колективні моління проводив маг-чоловік, а жінки керували внутрішнім життям племені чи роду, лікували хвороби й пророкували майбутнє, передбачали долю та здійснювали обряди для забезпечення доброго врожаю. Звідси й походить слово відьма, яким здавна називали жінок-магів, тобто «та, хто відає, знає». Без втручання чарівниць-відьом нічого не відбувалося. Пробудження землі навесні, закликання теплих літніх дощів та живлющих гроз, збереження врожаю, щасливе родинне життя - за всім цим стояли жінки-чародійки.

І сьогодні в Карпатах існує приказка: Коли місяць у серп, то чарівниці ідуть на границі.

На перший погляд, ця фраза позбавлена сенсу, але насправді це дуже глибока приказка. Кожна магічна дія виконувалася на межі поля, лісу, села тощо. Символічно це означало межу між світами: «поцейбіч-ним» буденним світом і «потойбічним» світом духів та богів. Місяць «у серп» вважався найкращою порою для магічних обрядів: коли місяць наростав - для ритуалів, спрямованих на урожайність та щасливе завершення справи, на ріст та успіх. Час, коли місяць був щербатий, годився для ритуалів, спрямованих на завершення справи, а також для всіх темних ритуалів.

Мольфар каже, що в карпатській магічній традиції жінка має велике значення сама по собі як особистість, як носій певної енергії - завдяки своїй силі правічній та вродженій принаді. Чоловік не встоїть перед її красою, її словом, поглядом і перед нею самою.

Якщо звернутися до світової історії та міфології, ми знайдемо там багато переказів на цю тему. У гуцулів вони теж є. Зокрема, в горах розповідають про карпатського народного легендарно-реального героя - ватажка опришків Олексу Довбуша, який втратив силу й життя через палке кохання до жінки... Втім, історія про Довбуша ще попереду.

-Чи є відмінності між чоловіками-мольфарами та жінками-мольфарками у способах отримання знань, у ініціації?

- Знання всі отримують однаково. Ініціація також однакова для всіх. Тільки різні дні обираються та різні речі використовуються. Наприклад, чоловіків-неофітів годиться посвячувати в «чоловічі» дні:у вівторок або в четвер. А жінок -у «жіночі»: в середу чи п'ятницю. Найкращим днем для посвяти жінки-мольфарки, як і для будь-яких жіночих обрядів та дійств, є п'ятниця - п'ятий день тижня, що споконвіку був священним для жінок.

А в самій мольфарській роботі відмінності є. Жінка має більше природних сил і здібностей, бо черпає силу від самої Ма-тері-Природи. Чоловік не може зробити багато з того, що може жінка. Звісно, є й речі, яких не може зробити жінка, а тільки чоловік. Скажімо, до воїнської магії, до заклинання зброї, до захисних ритуалів більше вдатні маги-чоловіки. А чари привороту чи любовна магія - це робота традиційно жіноча. Серед чоловіків практично не було повитух...

І це аж ніяк не пов’язано з соромливістю чи якимись моральними нюансами. Просто жінки ближче стоять до Матері-Природи, вони отримують сили для того, щоб приводити в наш світ нове життя. Повитухи - це не просто сільські «акушерки», це були хра-нительки знань про людину, про її розвиток та психіку, цілительки й ворожки. Повитухи часто виконували обряди, пов’язані з погодою, родючістю, розвитком (тому що жінка дарує життя). І хоча вважалося, що жінка-відьма з народженням дітей втрачає силу³⁴, і більшість справжніх відьом були незаміжні чи бездітні, особливість повитух полягала в тому, що «бабою-пупорізкою» могла стати тільки жінка, котра вже не може мати дітей, але не бездітна.

Мольфари знають ознаки, за якими можна було розпізнати майбутню відьму-моль-фарку.

Особливими здібностями наділялася дочка третьої дівчини. Тобто, незаміжня дівчина народить дочку, а та теж народить дівчиною, то дочка третьої, яку вона теж народить не в шлюбі, - стане сильною чаклункою. Можливо, це повір’я - відгомін тих прадавніх, матріархальних часів, коли жінки-відьми зналися з чоловіками лише задля продовження роду, не допускаючи їх у життя своїх жіночих общин...

Старих відьом у деяких регіонах називали «вирицями» (від слова вирій) - тобто мудрими жінками, котрим відомі всі таємниці трьох світів, що їх охоплює Світове Древо.

Згадаймо казковий образ Баби Яги. Могутня чарівниця, за зовнішньою потворністю якої приховується сила та влада. Вона живе на кордоні двох світів, у хатинці, до якої треба «сказати примівку», тобто, віднайти магічний ключ розуміння природи цієї оселі. І тоді вона повернеться «до лісу задом, до героя передом», і там, на кордоні двох світів, шукач знайде Велику Богиню у її «тіньовій» іпостасі - в образі Баби. І якщо герой поведеться правильно, скаже вірні слова та здійснить правильні вчинки, тоді йому дозволять отримати чарівний ключ до

магічної сили Матері-Землі, яку уособлює Баба Яга. Велика Богиня допоможе герою всією своєю могутністю. А вона в неї - безмежна, бо це сила самої Природи.

У кельтів (нащадками яких, імовірно, є гуцули - див. список літератури) була Велика Богиня, що мала три обличчя: юна Діва, зріла Жінка та стара Баба. Ця остання іпостась своїми функціями і своїм значенням дуже нагадує нашу казкову Бабу Ягу.

А хранителькою Джерела Життя у Вирії була з правіку богиня Громовиця - одне з прихованих втілень Великої Богині, яка з часом у народних колядках та примівках перетворилася на Богородицю.

Коли ж настав той час, із якого між чоловіками та жінками почалася боротьба за владу над душами й умами людей? Напевно, вона була завжди, хоча від самого початку простежити цей процес неможливо. Мабуть, це частина того самого закону великої рівноваги, про яку говорять мольфари. Але поступово чоловічі божества витіснили Велику Богиню. Потім, коли на землю Старої Європи прийшло християнство, священ-нослужителі-чоловіки цілком захопили духовну владу. З часом жінки-відьми втратили своє значення, і хоча дочок Матері-Землі, які відали, знали, вміли працювати з силами природи, й далі називали відьмами, але

слово це набуло негативного відтінку, їх почали переслідувати.

Мольфар вважає: це була помста чоловіків за те, що жінці більше дано Природою.

Із приходом християнства прізвисько «відьма» закріпилося за лиходійкою, котра жити не може, якщо не коїть зла людям і Природі: вона забирає молоко в корів і силу в людей, ночами їздить на молодих чоловіках, літає на мітлі та краде зорі з неба, займається вроками та злими чарами.

До речі, всі обряди, що їх має здійснити відьма перед початком чародійництва, дуже символічні. Жінка має роздягтися наголо, звернутися з певними «заповітними словами» до хатнього порогу, далі перекидається назад через спину або перекочується через стіл. У цих діях прочитуються символи підготовки до переродження: спершу чародійка повинна «скинути одяг», залишитись «у чому мати народила», тобто вона мусить стати іншою, полишити звичний стан, відкинути повсякденне життя. Далі жінка прощається з родом і предками, бо коли стане відьмою, вже не буде такою, як досі (поріг -символ коренів і кордонів; згадаймо давні перекази: найдорожчих небіжчиків навіть ховали під порогом, щоб вони охороняли рід). Далі відбувається власне переродження, відмова від попереднього існування й отримання нової сутності: перекочування через стіл, перекидання через спину назад -це все засоби перевтілення в іншу істоту, оборотництво. І нарешті одним із важливих жіночих відьомських обрядів був «двобій на межі» - випробування для жінки, що стала відьмою, перевірка її сили, можливо, навіть змагання із своїм власним вищим «Я».

Для жінок-перевертнів існувала власна назва - «потворниці» (згадаймо «потворність» Баби Яги; можливо, спершу це слово означало не відсутність краси, а саме вказувало на змінений вигляд?), тобто такі, що можуть перетворюватися. Згодом, по християнізації, слово «потвора» набуло негативного змісту. Під час розкопок у Києві в районі собору Святої Софії було знайдено предмети для прядіння, й одна з пряслиць була позначена словами: «Потворин пряс-лень». Чи не належало це прядильце якій-небудь «київській відьмі», що жила неподалік? Можливо, навіть дочки великого князя київського таємно ходили до цієї чародійки, щоб дізнатися про свою долю...

Але тут, у Карпатах, жінки-мольфарки поважалися так само, як і чоловіки, якщо не більше. Молодих відьом, схильних до любовних розваг, котрі «спеціалізувалися» на любовних заклинаннях, називали «ярит-ницями» (від слова «ярий» - весняний, жагучий).

У горах розповідають про мольфарок, котрі були великими травознаями та цілительками, передвічними словами-замовами вміли заклясти невдачі й негаразди. У моль-фарстві повитухами могли бути тільки жінки (втім, як і в більшості традицій). Звісно, не кожна повитуха була мольфаркою, але кожна мольфарка була зобов’язана знати це мистецтво. Повитуха не мала права відмовлятися, коли чоловік породіллі - за традицією - запрошував її до своєї хати. Повитуха приймала пологи, виконуючи над молодою матір’ю та новонародженим певні обряди, вона ж готувала першу купіль. У купіль для дівчинки обов’язково додавався любисток -щоб була вродливою та щоб хлопці любили, в купіль для хлопчика - корінь дев’ясилу, щоб був дужий. Повитухи зналися на різних зіллях та володіли примівками від «уроку», від лихого ока й прокльонів.

А в інших особливостях мольфарського мистецтва різниці між жінками та чолові-ками-мольфарами немає. Вони служать або світлим небесним силам, або це відьми та упирі - служителі темних руйнівних сил. Мольфар розповідає, що були випадки, коли мольфари, чий магічний шлях був зовсім різний, а то й протилежний, іноді одружувалися одне з одним.

- У сусідньому селі, - говорить Мольфар, - жили двоє мольфарів, Дмитро і Параска. То вона була справжня відьма-лиха чародійка і гадюча ґаздиня. Дмитро ж, її чоловік, був дуже сильним цілителем і світлим мольфаром.

- Як ви пояснюєте таку, здавалося б, несумісність?

- Протилежні вдачі Бог поєднує в житті, -Мольфар посміхається. - Тоді буде гармонія. Якщо в двох людей одинакові погляди - не буде гармонії. Вас відштовхуватиме одне від одного, незалежно від вдачі. Хоча чоловіка треба весь час тримати в дисципліні, бо чоловік - то перелітний птах, який прагне вічної свободи. Але водночас чоловік - то й хвіст у польоті за знанням. Тому кожна людина, яка стає на магічний шлях, мусить для себе вирішити, чи пов'язувати себе родиною. У окремих випадках це навіть корисно, бо чоловік-мольфар і жінка-мольфарка одне від одного підживлюються енергією. Чоловік і жінка вдвох - то є найбільша сила Всесвіту в енергетичному відношенні.

- У багатьох культурах маги брали собі за учнів лише представників протилежної статі - для енергетичної рівноваги та гармонії двох начал. Чи таку мольфарстві?

- Не обов'язково. Але часто чоловіки-мольфари брали собі в учениці жінок - тому що жінки сильніше сприймають таємну магічну науку й серед них значно більше вроджених віщунок, аніж серед чоловіків.

Як і в чоловіків-магів, у жінок-мольфа-рок теж є свої святі дні, які відкриваються їм у момент посвяти. Це особливі дні, в які проводяться певні обряди та ритуали й тим здобувається додаткова сила для моль-фарської роботи.

Але всі мольфарки шанують 12 святих п’ятниць у році. Втім, п’ятниця - це головний жіночий день не лише в карпатській магічній традиції. У всіх культурних традиціях цей день був присвячений богині кохання чи материнства, родючості та жіночої долі, Великій Богині-Матері, як би її не називали - Фрейя чи Мокош, Афродіта, Раті-Дурга чи єдина в трьох особах кельтська Велика Богиня.

Сни проти п’ятниці вважаються віщими й неодмінно збуваються. Цього дня не годилося прясти чи шити, виконувати будь-яку іншу роботу, яка вважається традиційно жіночою: «бо свята П’ятниця розгнівається». Але це дуже гарний день для побутової магії, для захисту свого житла та родини. Як правило, мольфари приймали жінок у жіночі дні, а чоловіків - у чоловічі.

Що ж стосується карпатських жінок-чародійок, то особливо мольфарки шанували і поважали дванадцять п’ятниць у році, які називали «роковими помічницями». Це були дні, коли вони молилися Матері-Землі, Великій Богині (в християнський час -Богородиці-Пречистій Діві та Параскеві-П’ятниці) і отримували нову силу.

Дванадцять святих п’ятниць³⁵ розташовуються в такому порядку:

1. П’ятниця першого тижня Великого посту.

2. Напередодні Благовіщення.

3. Страсна П’ятниця.

4. Перед Вознесінням.

5. Перед Трійцею.

6. Напередодні Івана Купала.

7. Спасівська п’ятниця (напередодні святого Іллі, бога Громовика).

8. Перед Воздвижениям.

9. Перед Покровою.

10. Напередодні Введення.

11. Перед Різдвом.

12. Перед Водохрещею.

Взагалі, жіноча енергія вважалася в магічному мистецтві особливою. Навіть її зовнішні атрибути використовувалися для підсилення певних обрядодій. Скажімо, в деяких місцях Сибіру та Азії шамани-чоловіки переодягалися в жіночий одяг для здійснення певних ритуалів. Те саме робили майстри шаманської традиції сейд у Скандинавії. Взагалі, сейд (його ритуали включають передбачення майбутнього, досягнення стану розширеної свідомості та шаманські подорожі коренями та гілками ясеня Іггдрасіль, дев’ятьма світами, які складали картину скандинавської космогонії) вважався переважно жіночою справою. Родоначальницею та божественною покровителькою сейду вважалася богиня кохання Фрейя, і навіть володар Асґарду³⁶ Одін, бог-шаман та батько рун, навчався мистецтва провіщання майбутнього у Фрейї. Майстрині сейду - їх називали вьольвами - користувалися величезною повагою та оточувалися особливим ореолом³⁷. У контексті карпатської традиції варто згадати святочний обряд Маланки, де Маланку завжди зображає перевдягнений у жіноче вбрання парубок, а культове травестування до сьогодні в гуцулів збереглося у вигляді жартівливого переодягання на весіллях.

Звісно, жінка може бути й босоркою - демонічною чаклункою. Нею часто стає жінка, в котру вселився дух померлого чаклуна. Якщо в родині одна за одною народжуються тільки дівчатка, то сьома обов’язково буде босоркою. Вона має дві або три душі та здатна чинити лихі чари, впливаючи ними на цілий регіон. Вважалося, що босорка може літати з буревієм та вихором, насилаючи мор на худобу, град на урожай. Відьма-бо-сорка викрадає плід із лона матері й може «зчередувати» чоловіка - вступивши з ним у любовний зв’язок, забрати назавжди чоловічу силу та життєву енергію.

Із приходом у Карпати християнської віри, всіх відьом почали вважати лихими босорками, здатними тільки до зла: вони «виймають сліди» і присушують чужих чоловіків, за допомого ю глиняних ляльок насилають хвороби на людей, забирають у корів молоко та насилають мор на скотину. Наприклад, вважається, що на святого Юрія, коли вперше вигонили худобу на пасовисько, відьми збирали рядном росу на полях, де паслися чужі корови чи кози, й давали цю росу випити своїй худобі: тоді в усіх корів пропадало молоко, переходячи до відьомської корови.

Засобом пересування для відьми може бути будь-яке домашнє знаряддя: коцюба, мітла, тіпало для конопель... Вважається, що зароджуються відьми на Благовіщення, а на Юріїв день і на Івана Купала, та ще на Воздвиження вони збираються на Лисій горі для шабашів. Якщо простежити витоки цих свят, то стає очевидним, що це - важливі ритуальні дні, коли відправлялися саме жіночі обряди.

До сьогодні збереглися приказки, що характеризують «відьомську» роботу. В горах кажуть: «Гірша відьма вчена, ніж родима», «Коли місяць у серп - то чарівниці йдуть на границі», «Сонце світить, дощик кропить, чарівниця масло робить».

І, можливо, відгомін і таїна тих прадавніх жіночих обрядів збереглися саме в цих знаках старовинної мудрості - приказках і загадках. А ще - в казках.

Мольфари захищають людей від лихих відьомських чарів. Світлі мольфари для того, аби позбавити лиходійницю-чередій-ницю її чаклунської сили, використовують смерекову тріску з природнім отвором посередині (громовицю). Варто крізь цей отвір подивитися на злу відьму, як уся її сила пропаде і зникнуть чари, які вона чинила... Багато таких обрядів проводилося саме навесні, коли прокидалася природа, зростала її чаклунська сила. І для відьом та мольфарів це теж нове народження, новий виток їхньої праці.

Одним із найдієвіших способів захистити свою оселю від лихих чарів вважався такий обряд: на Благовіщення, коли «прокидається» відьомська сила, треба було обвести сокирою коло кругом хати. Цього ж дня на сволоках хати ліпили з воску рівносторон-ні, солярні хрести, які мали захищати оселю від впливу нечистих духів.

На Благовіщення в лісах прокидаються змії. І це теж ознака традиції, бо змія - одна зі священних тварин у мольфарстві. Змія була священною в багатьох народів. Цим плазунам поклонялися як богам і мудрецям, хранителям підземних скарбів і наставникам людства. Згадаймо індійських нагів -напівлюдей-напівзміїв, володарів підземного царства, де вони зберігають коштовні скарби та скарби знання. Наги - великі чародії, котрі можуть змінювати подобу та воскрешати мертвих³⁸. Можна згадати змієподібних наставників і в інших народів: мудрі дракони з даоських легенд, «пір’ястий змій» Кет-цалькоатль - наставник майя, змієподібний Кекроп - засновник та покровитель Афін, змієнога діва з острова Хортиця, котра народила від Геракла предка скіфських племен...

Цікавий момент: за гуцульським повір’ям, якщо чоловіка вкусила гадюка, то він мусить дістатися до води швидше за неї. Очевидно, це повір’я пов’язує змію із символікою Джерела Життя, яке витікає з-під кореня світового Древа. (А в космогонічних міфах багатьох народів, зокрема, в шумерському та скандинавському, - в корінні Світового Древа живе змій.)

У мольфарській традиції змія - один із символів праці мольфара. А також - один із мольфарських магічних помічників. За повір’ями, певним способом приготоване зміїне м’ясо дає можливість розуміти мову рослин, і вони самі відкривають таємницю, від якої хвороби вони допомагають; також вживання зміїного м’яса наділяє людину магічними здібностями. Таким чином, культ змії тісно пов’язаний із чаклунською майстерністю. Відгомін давнього культу змії зберігається і в такому дивному святочному гуцульському обряді: перед Святим Вечором, коли господар виходить закликати до святої вечері духів, він промовляє:

і Y( Y(^a Свят-вечір родився, на Свят-вечір

* <*=1 хрестився!

Пречиста Діва на золотім крижмі

мя держала,

у Змієвім озері мя купала!

Зміїне озеро - це реально-магічне озеро на Гуцульщині. За переказами, в ньому живе дух. Дехто з дослідників вважає, що Зміїне озеро - це інша назва озера Несамовитого, про яке ми вже згадували. Вода Зміїного озера вважалася в давнину зміцнювальною та животворною. Цікава деталь: у гуцульському діалекті змію-гадюку називають «софія» (переклад цього слова, гадаю, не потребує пояснення?). Доречно згадати й аналогію з кельтською традицією: друїдів - кельтських магів та відунів, жерців та мудреців - називали «adder», що перекладається як «гадюка».

Змія згадується в багатьох обрядовій поезії («летючі й повзучі, підколодні й підземельні, ярі й переярі») та примівках: зокрема до «Ца-риці-Зміїці», яка живе у Вирії, під «білим каменем», зверталися у замовляннях від зміїного укусу: повелительку зміїного царства просили стримати підлеглих, щоб вони не нападали на людей.

У мольфарській космогонії змія - охоронниця Алатир-каменя і Джерела Життя. В старовинній примівці від зміїного укусу говориться³⁹:

стояв дуб, а в дубі дупло, а в дуплі гніздо, а в гнізді цариці: одна Киліяна, друга Іліана, а третя цариця Веретениця.

f-a морі на Діяні, на острові на Кияні, там

н

Ти, цариця Веретениця, ти вийди, вигукни, висвисни на своє військо — на польовеє, на лісовеє, на водянеє, на гноєвеє, на домовеє!, 'Закажи ти йому, царице Веретенице, нехай¹ воно так не робить, де не треба, не кусає, зубів своїх не пускає, бо зубам тим не бувати і на землю випадати, з нарожденого, хрещеного раба Божого...

Очевидно, що формула «хрещеного раба Божого» - це нашарування пізніших, уже християнських часів, коли мольфари та знахарі почали звертатися вже не до передвічних богів давнини, а до святих, до Богородиці та Сина Божого Ісуса Христа.

«Зміїними» примівками відвертають лукавство людське та наводять любовний шал. А зображення змії, сама змія, її линовище та частини тіла широко використовуються в різних магічних обрядодіях.

Вважалося, що наслане чаклуном прокляття може у вигляді змії жити в людині, тож існують особливі обряди для його вигнання. Причому як твердять перекази, під час проведення ритуалу вигнання такої хвороби з людини справді виповзає чорна гадючка!

За обереги від зміїного укусу слугує трава вероніка, а також - листя ясеня, що знову повертає нас до символу Світового Древа.

Інший представник зміїного царства, вельми шанований горянами, - вуж. Він є символом добробуту та багатства. Гуцули раніше підгодовували вужів молоком, щоб ті ловили мишей. Бували випадки, коли немовлят, залишених матерями в хаті, годували вужі. Вважалося, що дитина, вигодувана вужами, стане сильним магом або чарівницею і розумітиме мову гадюк та зміїв, зможе ними керувати.

Саме такою чародійкою, вигодованою гадюками, була Параска, про яку ми вже згадували. Прозивали її Гадєлькою, бо вона товаришувала зі зміями. Розповідають, що та жінка розуміла зміїну мову і в її обійсті завжди жили гадюки: Гадєлька могла від них брати отруту, щоб лікувати людей, могла й «зміїні» заклинання насилати, щоб зашкодити...

Є два великі «зміїні свята». Одне з них -весняне рівнодення (нині - переддень Благовіщення), коли змії прокидаються. Тоді їх зустрічали, й тоді ж відбувався перший весняний відьомський шабаш. Друге зміїне свято - Здвиження (Воздвижения), коли змій проводили на сплячку. З цим, останнім святом, пов’язаний дуже цікавий обряд.

Осіннє свято, коли змії вже збираються на зимівлю, є особливим у мольфарстві. Бо ці дні дають мольфарам важливий магічний «артефакт», а саме - гадючу пацирку.

Ось як розповідає Мольфар про «народження» цієї речі:

- Перед Воздвижениям змії збираються в певному місці - сповзається їх сила-силенна! - і знаходять потрібний камінь. Якими ознаками вони керуються, чому обирають саме його - ніхто не знає. І починають гади того каменя продувати. Свистять усі разом - і спрямовують свій свист в одну точку на камені. І поступово від зміїного сичання той камінь стає м'яким, ніби тісто, а далі з нього виходить кулька білуватого відтінку. Тота кулька й називається «гадючою пациркою». У нас в Карпатах навіть приповідка є, - Мольфар тихо сміється. - Ото як позбираються жінки десь біля тину та говорять тихо поміж себе, шепчуться, то гуцули кажуть: «Ади, дують у пацирку!»

...Можливо, в цій приповідці зберігся відгомін старовинного знання про те, що зміїні ритуали були прерогативою жінок.

Згадаймо зображення змій та вужів на трипільській кераміці, згадаймо змієногих дів-чарівниць, які населяють чи не всі міфічні перекази: хортицьку діву-змію, кельтську Мелюзину, діву Ліліт, яка за шумерськими міфами, живе у стовбурі Світового Древа... Коли ж було втрачене уміння спілкуватися зі зміями і в людей з’явився страх перед цими істотами, такі ритуали набули негативного забарвлення, як і приповідка...

Потім, коли пацирка вийде, камінь поступово твердне і змії розповзаються. А оцей продутий камінь і сама «гадюча пацирка» мають дуже важливе значення у мольфар-стві, в деяких обрядах, особливо індивідуальних. Це дуже сильна мольфа для захисту дому від нещастя і хвороб.

- Навіщо ж зміям продувати той камінь? - запитую я.

- Так вони на ціле зимування заряджаються енергією, - відповідає Мольфар, - зміцнюють організм, аби мати силу пережити в своїх кублах зимові морози...

А на Благовіщення змій зустрічають. Його називають «зміїним святом» і цього дня не рекомендують ходити до лісу та в поле. Вважається, що тоді сама цариця Веретениця, володарка всіх змій, полишає свій золотий трон у Вирії і з’являється на землю.

Важливим весняним святом, яке несе відгомін дуже древніх часів, є Вербна неділя, остання неділя перед Великоднем. Верба - то символ життєвої сили і одне зі священних дерев Великої Богині. Це теж символ Світового Древа, бо верба здатна розвиватися навіть з прутика. Вербовими деревами обсаджу вали криниці⁴⁰, за допомогою вербової лози шукали підводні джерела. Часто з вербових дощок робили відра для питної води.

Отже, Вербна неділя - це день вшанування Древа Життя. В цей день люди, радіючи, били одне одного гілочкою верби, щоб пробудити творчу й життєву енергію. Мольфари в цей день запасають вербове гілля, що його використовують потім у своїх обрядах.

А ще весна - це пора, коли починаються обряди вшанування великої світотвор-чої стихії - вогню. Вогонь - священний для мольфарів. І тим більше його вшановують о цій весняній порі, коли сонце набирає снаги, коли розквітає природа. Вогонь - це благословенний дар сонця, і гуцули вважають полум’я священним: при ньому не можна говорити непристойності, в нього не можна плювати, від свічки не можна прикурювати. Коли навесні виганяли овець на полонину і вівчарі йшли туди літувати, перш за все в колибі запалювали живу ватру - від кресала. І ватра та мусила горіти ціле літо, не згасаючи. Коли ж вівчарі поверталися на зимівлю до сіл, живу ватру не гасили, вона мала згаснути сама.

На вогні ворожили під час закладання нової хати чи іншої будівлі: запалювали на певному місці вогонь і дивилися, який у полум’я колір. Якщо вогнище горіло ясно та сильно, із золотими іскрами - це був гарний знак для майбутнього дому. Якщо вогник був зеленавий, місце вважалося нечистим і нещасливим. Коли ж полум’я грало блакиттю - вважалося, що місцина годиться для проведення різних магічних ритуалів, у такому багатті спалювали хвороби й негаразди. Коли ж вогнище світилося малиновим полум’ям - місце вважалося святим, і там можна було зводити храми та інші священні споруди.

Вогонь, запалений блискавкою, вважався чаклунським, обпалене блискавицею дерево - наділеним особливою магічною силою. Вогонь від іскри, залишеної блискавицею в дереві, застосовувався у магічних обрядах, спрямованих проти ворогів, або під час заклинання зброї.

Останньої середи перед Великоднем виконується ще один мольфарський обряд. Особливо його дотримуються неофіти, ті майбутні мольфари, котрі вже готуються до ініціації (сам обряд посвяти найчастіше відбувався влітку, до свята Купала).

Мольфар із учнем ідуть на полонину. Розкладають трикутником ватри й неофіт роздягається та стає посередині. До ватри бралися певні сорти деревини, а крім того, різні трави й додатки.

Трикутник вогню, що його запалює мольфар зі своїм учнем - це двері в усі світи й епохи, своєрідний енергетичний вихор, у якому з’єднуються всі стани свідомості, час зливається в єдину точку. Там для людини настає єдина Мить, в яку вона здатна обійняти своєю свідомістю минуле-сучасне-майбутнє, а просторово - одночасно відчути і сприйняти всі світи. І в тій вогняній брамі людина може зустріти істот із різних світів і отримати від них інформацію, бо всі ці істоти - вона сама.

- Чи можуть туди прийти злі духи, щоб нашкодити людині чи принести шкідливу інформацію? -запитую в Мольфара.

- Не можуть, - суворо відповідає він. - Вогненна стихія, підсилена травами та примівками, для них недоступна... Звісно, якщо це не спеціальний темний обряд, коли ватра кладеться на місці, присвяченому темним духам, і дерево береться відповідне, а мольфар п'є дурманні зілля, додаючи туди свою кров, і читає при цьому заклинання з Чорної Книги...

Останній четвер перед Великоднем називали навським днем. Цього дня згадували померлих і вшановували предків. Навіть нині цього дня подекуди в Карпатах топлять лазню для небіжчиків та вшановують їх спеціальними стравами. Цього дня (його називають «чистим четвергом») у церквах запалюють свічки й несуть цей живий вогонь із церкви до хати так, щоб вогник не згас. Свічка, висвячена в церкві чистого четверга, називається громницею або громовицею. Вважається, що зберігаючись за сволоком або за іконою, вона захищає хату від удару блискавки. Її також належало запалювати, коли в домі хтось хворів. А мольфари цього дня виготовляли спеціальні свічки з першого воску (традиційно на Благовіщення пасічники виносили надвір вулики та випускали бджіл на перший вес-няноцвіт) - для магічних ритуалів і свічки потрібні спеціальні.

Щасливою ознакою навського дня вважалася перша гроза цього року (четвер у всіх індоєвропейських народів був присвячений богові-громовику).

І протягом усього останнього тижня Великого Посту гуцули (і мольфари теж) готуються до Світлого Дня - Великодня. Гуцули-християни нині святкують день Воскресіння Христового. А для наших предків цей день був святом перемоги весни над зимою, життя над смертю.

Святкується Великдень першої неділі після того, як виповниться Місяць по настанні весняного рівнодення. Вважається, цього дня відкриваються ворота неба й через них приходять на землю любов і злагода, а людські душі наповнюються очисним вогнем. Після того як поєдналися язичницькі традиції та християнство, досі в православній традиції вважається: хто помер на Великдень, той іде просто в рай, незалежно від своїх земних вчинків.

Гуцули кажуть, що цього дня жар вогнища може перетворюватися на золото. З цим повір’ям пов’язано багато переказів та легенд.

Розповідають, що жили колись чоловік і жінка, та такі бідні, що бідніших від них на цілі гори не було. І ось настав світлий Великдень, пішли чоловік із жінкою до церкви, та поки вернулися додому, в печі вогонь погас, а розпалити нічим, нема ні кресала, ні сірників. І до сусідів не підеш позичити, бо гріх у таке свято на позички бігати.

Що робити?

Коли дивиться чоловік: десь у лісі на горі вогник блимає. Думає: «Піду, позичу вогню там. Усе ж не так встидно, як перед сусідами». Зібрався він, узяв шмат хліба в тайстру та й пішов. Вийшов на гору, а на галявинці під старою смерекою ледь-ледь жевріє маленька ватерка, а біля ватри сидить сивезний дідо, закутаний у якесь старе ганчір’я, і аж труситься від кашлю. Підійшов чоловік, уклонився, привітав старого зі Світлим Святом. А дідо й каже: «Видиш, я геть слабий, збери хмизу, щоб добре ватра розгорілася, зігрій мене». Думає собі чоловік: нині свято велике, гріх робити, але шкода старого... Зібрав він хмизу, розпалив високу ватру, зняв із себе сардак, закутав у нього діда, віддав йому з

тайстри хліб. А вже потім розповів про свою біду. «Відкрий тайстру», — звелів дідо. Та й укинув туди кілька жмень жару і каже: «Йди додому, та дорогою не дивися всередину. А як прийдеш, то висип усе посеред хати». Здивувався чоловік, але нічого не сказав, тільки. подякував дідові та й побіг додому. Г

Прийшов додому, висипав із тайстри жар V посеред хати — а замість жарин посипалися L на підлогу золоті червінці. І зрозумів тоді чо- ' ловік, що зустрів на горі лісового духа... 'j

За іншими повір’ями, цього дня золото теж горить вогнем, і таким чином можна бачити закопані скарби - бо над тим місцем піднімається примарне багаття.

Молодь у такі дні водила танки-хороводи на честь сонця і гойдалася на гойдалках, що символізувало єднання зі світом предків, із горнім, божественним світом, що розташований у кроні Світового Дерева.

Із язичницьких часів залишився дивовижний звичай: напередодні свята Великодня наші предки писали писанки, де в символічних малюнках зображали три світи й основні принципи космогонічної картини світу. До наших днів найкраще цей звичай зберігся саме в Карпатах, хоча люди вже й забули, що означає той чи інший символ. Коли їх запитати про це, відповідають: «Ма-

люю, як мати (баба) навчила». Символічно, що писанкарство - теж традиційно жіноче ремесло. І напевно, причина не тільки в тому, що це заняття не вимагає докладання фізичних зусиль: яйце - символ життя і нового народження, а в людському світі нове життя світові дарує жінка. Таким чином пов’язувалися жіноча здатність народжувати дітей та надія на оновлення світу...

Писанки - це наділені магічною силою талісмани любові, відродження, вічного життя. Червоний колір присвячувався Сонцю й означав радість життя, життєву силу та нову енергію, жовтий - зорям і Місяцю; він символізував урожай; блакитний - небо, повітря, дух, захист і здоров’я; зелена барва означала весну та воскресіння природи, плодючість і оновлення, коричнева - дари Ма-тері-Землі, її силу, а чорно-білі малюнки -то дяка душам померлих, предкам; чорний колір вважався оберегом від лихого.

Писали етилом, іноді воском, а часом фарбами - і це теж магічний ритуал. Ті магічні символи, що їх наносили на писанки з давнини, дожили до наших днів і майже не змінилися.

Загалом, для наших предків космогонія та її символи були частиною самого життя. Усю природу давні горяни відчували як єдину істоту, тож усі мистецтва - від хатнього начиння до ритуальних предметів - несли на собі відображення народних уявлень про походження і будову Всесвіту. Це світосприймання збереглося навіть після прийняття християнства.

Одним із центральних символів гуцульського писанкарства є зображення, що його традиційно називають «три хвилі» - перехрещення кількох звивистих ліній. Яйце в даному випадку символізує Космос, Всесвіт, Землю, а хвилясті лінії - Воду Життя, Правічний Океан, звідки вийшло все живе, а також сплетіння людських доль у Всесвіті, зв’язок усього сущого на землі. Але якщо заглибитися в міфологію, то цей символ може нагадати й легенду про «божественного коваля» , який запряг у небесного плуга зміїв і проорав ними «Змієвівали», щоб захистити слов’янські землі від нападників. Плуг у народних переказах і космогонічній традиції завжди був пов’язаний із водою, а коваль у цьому разі є уособленням іншого елемента Першотворення - Небесного Вогню. Небесний Коваль - це бог-громовик, який у небесному грозовому полум’ї кип’ятить воду, купає в її потоках Небо й Землю і тим самим дарує землі силу родючості. «Три хвилі» -це символ води земної (джерел та річок), що є відображенням «води небесної»; здавна джерела та річки вважалися «жилами» Ма-тері-Землі, по яких тече її «кров».

Ще один символ, який нерідко зображався на писанках, - образ Берегині-Рожани-ці, жінки з піднятими догори руками, один із традиційних символів праєвропейської культури загалом. Це й Мати-Земля, яка закликає «небесну воду», тобто дощ зійти на землю, подарувати добрий урожай, і прадавня, європейська «богиня-Вода», «мати вод» Дана, ім’я котрої збереглося в назвах багатьох річок Європи.

Поширеним писанкарським образом був і символ космогонічного «Дерева Життя»: символ вічності буття, який уособлює собою єдність Землі та Неба, світу земного й царства Небесного, символ вічного відродження.

Зображення восьмикутної зірки або солярного (рівностороннього) хреста символізували яре Сонце - дарувальника життя, і така писанка покликана була привернути увагу сонцедайного Володаря Життя до людей. Пташині орнаменти на писанках символізували прихід весни, оновлення природи, а зображення півня, вважалося, відвертає грім і блискавку від хати. Для того щоб закликати врожай, писали зображення буйного колосся та символи землеробства. Спеціальні писанки із зображенням бджіл клали під вулики: це мало забезпечити добре роїння та гарний медоносний сезон. Писанки з коловими орнаментами-стрічками мали відігнати «вроки та пристріти», забезпечити здоров’я родини, відвернути лихі чари.

Писанки дарували членам родини, коханим, усім, кого любили й кому бажали радості та успіху. Наприклад, юнаки й дівчата, закохані одне в одного, обмінювалися писанками з символами кохання й щастя; молоді жінки, які нещодавно вийшли заміж, виготовляли писанки із символікою родючості й материнства: вважалося, що це принесе їм здорових, красивих дітей і родинне щастя. Бездітній жінці дарували писанку з малюнком курки - символічним зображенням тієї самої казкової Курочки-Ряби, яка знесла Яйце-Райце, Яйце Життя. Очевидно, це відгомін культу Богині-Пти-ці, поширений на землях України й Карпат зокрема, про що свідчать знахідки Трипільської культури, в тому числі й археологічні дослідження у Румунських Карпатах.

Для забезпечення врожаю у першу й останню борозни в полі закопували писанку із зображенням землеробських мотивів і символами урожаю. Для захисту від пожежі в домі за сволоком зберігали писанку з синьо-зеле-ним візерунком-меандром (символи води).

Гуцули вірили в злісне чудовисько, котре вважали символом смерті й розпаду. За переказом, воно, скуте ланцюгами, перебуває в підземному царстві, і якщо вирветься на волю, світові настане кінець⁴¹ і людська цивілізація загине. Гуцули вірять у те, що ланцюги, якими скуто звіра, зміцнюються залежно від того, скільки писанок написано до свята Великодня. Це підтримує рівновагу у світі між силами оновлення і життя та силами смерті й занепаду.

Також до Великодня робили крашанки - яйця, фарбовані одним кольором. Звісно, кожен колір теж мав свою символіку. Найбільше робили червоних крашанок (звідки, очевидно, й назва). Цей колір символізував священність життя та нове весняне сонце. Жовті крашанки символізували життєву енергію, коричневі - силу, зелені - ріст, процвітання та плодючість, сині та блакитні - енергію духовного захисту, рожеві - кохання й родинні зв’язки.

Шкаралупу від крашанок та писанок ні в якому разі не можна було викидати в сміття, а слід було зібрати й кинути в проточну воду, щоб вони попливли до світу рахманів - світу предків. Із цього знаку предки дізнавалися, що їх просять на гостину. Влітку, перед Трійцею, наші предки святкували рахманський Великдень (поширеніша назва цих днів - русалчин тиждень).

Крашанку зазвичай клали й під вулик, аби бджоли носили більше меду. Коли будували нову хату, домовим духам і духам місця теж приносили жертву з пофарбованих яєць. До наших днів зберігся звичай (причому поширений по всій Україні, а не тільки на Гуцульщині) - у дні поминання мертвих приносити на могили предків фарбовані червоним яйця. Це теж символ: ми показуємо нашим пращурам, що життя на Землі триває. І взагалі, варені яйця - неодмінна ритуальна страва обряду поминання рідних покійників.

До речі, кельти теж у дні весняного рівнодення фарбували яйця в червоний колір - на честь сонця та Богині-Матері, використовуючи для цього корінь марени або квіти дроку. Але, як вважають дослідники, сам звичай виготовлення крашанок та писанок - як і образ Богині, що їй присвячували ці символи життя - походить саме з України, звідки розповсюдився Європою.

Особливою вважалася також ніч напередодні Великодня. Кажуть, що померлі цієї ночі спускаються на землю до своїх родин, а на світанку - «грає сонце», ряхтить барвами і здається, що воно веселкове. В Карпатах називають його «новим сонцем», і це -відлуння прадавніх, язичницьких обрядів, коли в такі весняні дні вшановували світлоносного Володаря Життя.

Солярні символи. Таріль. Гуцульщина. XIX ст. З колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

І сьогодні карпатські вишивальниці зображують на рушниках стародавні символи добробуту та врожаю.

Навіть і нині Великодніми днями гуцули по карпатських селах проводять обряди захисту осель «від лиха та невжитку». І в наші дні майстрині вишивають на сорочках та рушниках магічні обереги. І сьогодні майстри-столяри різьблять чудові дерев’яні скриньки та баклажки-рахви, прикрашаючи їх сонячними символами, яким не одна тисяча років. Вже забулося значення тих знаків-символів, вже мало хто пам’ятає, як працює магія тих оберегів. Але щороку туристи на Косівському ринку радо купують ці витончені вироби народного промислу та везуть із Карпат у всі куточки нашої планети символи щастя й кохання, вічності та злагоди. І любов до народного мистецтва -найкраще підтвердження невмирущості прадавньої магії, що й сьогодні живе у Карпатських горах...

Частина четверта