ЛІТО

ПОТВОРНИКИ.

Легенда

про Довбуша.

Писаний

Камінь

Перевертень - людина, котра вміє набувати іншого вигляду, перетворюватися на тварину, рослину, предмет тощо... Перевертнями називали в першу чергу людей, схильних до чаклунства та здатних «обертатися» за власним бажанням, а також персонажів демонології, котрі часто міняли свою подобу. Перевертнями називали також людей, проти їхньої волі обернених на тварин.

«Енциклопедія слов'янської міфології»

Розгулявся Юр'їв кінь,

Розбив камінь копитом.

Як у камені зерно є.

Так у хлопця правди є.

Його коник землю б'є,

Хвостом вулицю мете,

Хвостом вулицю мете,

Тобі панну привезе.

Вушками небо підіпре,

Очками зорі полічить,

Очками зорі полічить,

Тебе, молодого, звеличить.

Старовинна веснянка

...Цього разу мій шлях до верховинського села, де живе Мольфар, веде через Космач. Це гірське поселення відоме як центр писанкар-ства. Та мене зараз цікавлять не писанки -Великдень уже минув, і червоні шкаралупки попливли гірськими ріками в Праокеан, до Вирію, щоб сповістити предкам-рахманам, що їх чекають у гості. Космач мене цікавить з іншої причини: тут знаходиться своєрідний музей, такого нема більше ніде. А оскільки мій приїзд співпав із днем святого Юрія - святом, яке ще донедавна називали «опришків-ським Великоднем», я їду сюди, щоб побувати в музеї Олекси Довбуша - найславетнішого з опришківських ватажків.

Довбуш - історична особа, але ще за життя про нього складено стільки легенд, що їх вистачить на грубенький том. Постать Довбуша - яскравий приклад поетизації героя, міфологізації образу. І можливо, він - останній із «божественних» покровителів воїнів та сміливців. (Адже багато вчених вважають, що і Кетцалькоатль у ацтеків, і Одін у скандинавів, і шумерський Гільгамеш, і Ману-Вай-васвата - все це реальні історичні постаті, яких народними переказами та людською шаною по смерті було піднесено до рангу божеств). Ті самі риси міфологізації можна відзначити в переказах про першого гетьмана Запорізької Січі Дмитра Байду-Вишневець-кого або Івана Сірка - легендарного кошового отамана. Втім, про Сірка та інститут ко-заків-характерників мова ще попереду, тим паче, що мій наставник-Мольфар має пряме відношення до характерництва.

А про Довбуша розповідають ось що.

оди Олексі було дванадцять років, він служив у пана і пас худобу на полонині. )дного разу юний Довбуш задумався і не помітив, як із кущів вискочив вовк та схопив вівцю. Заплакав хлопець: як повернеться до дворища без вівці, то пан звелить відвести на стайню, всипати різок. Коли чує: хтось ¹ позаду кашляє. Олекса озирнувся і побачив старого діда, сивого, як стіна.

Дід питає в Олекси: «Йой, хлопче, чого ти плачеш?» А Довбуш у відповідь: «Вовк у мене вівцю вкрав. Як тепер вертатися до пана?» Усміхнувся дідо та й питає: «А скажи, хлопче, чого би ти хотів найдужче?» «Хотів би я мати силу, щоби міг дуба валити», — відказав Олекса.

Дідо тоді витяг із тайстри маленьке трав’яне стебельце та й сказав Олексі, щоб той розтулив рота. А по тому заклав хлопцеві під язик

стебельце та й каже: «Видиш оту березу? Іди зігни її!»

А береза була груба, на три лікті. Олекса підійшов до берези — і зігнув її! Подякував старому файненько і вирішив не вертатися вже до панської служби, а залишитися в діда. Той жив у старезній колибі, схованій поміж густих дерев. Там прожив Довбуш три роки, і той дід навчив хлопця всього, що знав, а потім благословив і сказав на прощання: «Будеш мати силу велику, будеш мати мудрість і невразливість від шаблі та кулі. Але пам’ятай, що не мусиш ти піднімати зброю проти побратимів і не мусиш проливати кров при світлі сонця, бо ясне сонце не любить крові. Силу свою використовуй тільки для добрих справ. Ще мусиш сам собі зброю здобути — чарівний топірець. Він є на Чорній горі в летючого дідька. А його можна вбити тільки ярою пшеницею та ґудзиком срібним».

Тільки промовив це старий — зник, мовби й не було його. А Довбуш роздобув ярої пшениці, урвав срібного ґудзика зі старого батькового сардака та й подався на Чорну гору. Знайшов там собі печеру та й ліг у ній спати. Раптом почувся гуркіт, ніби каміння котилося з високої гори. Довбуш схопив рушницю й побіг до того місця, звідки чувся гул. Зарядив ярою пшеницею, заклав туди срібного ґудзика. Бачить: щось чорне пливе по небу, іскри летять із очей. Довбуш націлився і вистрілив. Щойно вистрілив, те чорне й ударилося в землю. Він підбіг і вздрів нечисту силу — дідька. У нього було вибите праве око, відірване ліве вухо і перебита права нога. Довбуш побачив за поясом у дідька карбований золотом топірець. Він хотів узяти його, але щось не допустило. Тоді він ножем навхрест ударив по чортові. Щось завило й стихло. Довбуш вихопив топірець і з розмаху загнав його у великий камінь, що лежав на землі, — аж на тому місці утворилася ущелина. І тоді сказав Довбуш: «Оце печера, яка буде надійним сховищем».

І почав Олекса збирати ватагу.

Люди розповідають: Довбуш не хотів будь-кого брати до себе. Брав лише надійних. А як дізнатися, хто який? Тож ватажок давав хлопцям випробування.

Спершу випробовували силу. Треба було підняти колоду від землі. А вона така, що чоловік її не обійме. Хто підніме один її кінець, тих Довбуш відбирав, а хто ні — тим казав: «Ідіть, хлопці, ґаздуйте!»

Далі через прірву метав свіжооблуплену смереку. Переходив по ній і кликав до себе тих, хто здужав підняти колоду. Хто переходив, тих хвалив: «Добре, хлопці! Ще останнє випробування — і я беру вас із собов!»

А останнє випробування було на сміливість. «Клади руку на ковбицю!» — казав Олекса і замахувався топірцем, ніби хотів відрубати руку. Хто відсмикував руку, того Довбуш проганяв, а хто не боявся, того брав до себе.

j| Так набрав Олекса Довбуш одинадцять хлопців. Ще треба було дванадцятого. При-I йшов до них низенький кривоногий пару бій-Р ко. «Куди, хлопче, йдеш?» — питають його д хлопці. «До Довбуша!» — відказав той. і Довбушева ватага почала сміятися: «Та Дов-буш бере лише дужих і сміливих!» «А ви звідки знаєте, який я?!» — огризнувся хлопець. «А зараз будемо знати, — каже Довбуш. — Підніми оту колоду!» «Та то дурниця!» — відказав леґінь. Вийняв мотуз із тайстрини, розгріб землю під колодою, протяг під нею мотузку, засилив і перекинув через корінь бука. До другого кінця взявся та й почав тягнути. Так підняв колоду від землі. «Се може бути, — засміявся Довбуш. — Не лише в плечах сила. Та подивлюся, як ти перейдеш понад прірву облупленою смерекою». «Не майте жури — перейду!» — каже хлопець. Узяв від ватри попелу, посипав на смереку, аби не ковзко було, та й пішов.

«Маєш розум! — похвалив Довбуш. — Візьму тебе із собою, але ще перевірю твою сміливість. Клади руку на ковбицю, най відрубаю!»

А хлопець посяг у тайстрину та вийняв дерев’яну руку. Поклав на колоду: «Рубай!» рі Засміявся Довбуш і каже: «Ти витримав усі ї випробування — мушу тебе взяти», у Так знайшов собі Довбуш дванадцятого поміч-[I ника. Подумав собі: «Треба мати й хитрого!»

і Зібравши ватагу, почав Довбуш «гуляти в го-I рах»: від багатих забирав гроші й товар і віддавав бідним. І такою була велика любов і повага гуцулів до Олекси, що навіть коли за його голову призначили велику нагороду, люди переховували Довбуша то в димарях, то в дровах, складених купами, а то й у діжці з-під огірків.

Так минуло чимало літ. І з часом забув Довбуш заповіт старого відлюдника та й одного разу пролив кров при світлі сонця. Та ще й кров то була рідного Олексиного брата...

Та ще й, на свою біду, Довбуш закохався. У Дзвінку з-під Космача. Її чоловік, Стефан Дзвінчук збагнув, що з того можна мати зиск, заплющив очі на любовний зв’язок своєї дружини, але підмовив її куму, щоби та спитала Дзвінку: «А чи правда, що до тебе ходить Довбуш?» «Та правда». «А чи правда, що його вбити не можна, бо ніхто не знає, що треба зробити для цього?» «Правда». «А він казав тобі, що треба зробити?» «Ні, не казав». «То

I значить, не любить він тебе, — сказала кума Дзвінці. — Бо якби любив, то сказав би».

І запала та думка Дзвінці в голову. Коли прийшов до неї Довбуш, жінка сказала: «А чи правда, Олексику, що тебе не можна вбити, бо ти заклятий?» «Правда», — відказав Дов-^ І буш. «А чи знаєш ти, що треба зробити, щоб ти втратив силу?» «Знаю». «А якщо ти любиш мене, то скажи мені!» «Не скажу нікому, навіть мамі рідній», — відказав Олекса. Дзвінка почала плакати: «Тоді ти не любиш мене, якщо не віриш...» «Я люблю тебе всім серцем, але нікому того не можу сказати», — сказав Довбуш.

І тоді ображена жінка вирішила піти до мольфарки в сусіднє село, щоб порадитися з нею, як можна у Довбуша вивідати, в чому його сила. Мольфарка подивилася в казан із киплячим зіллям, зазирнула до Чорної Книги та й каже: «Піди до церкви на суботню вечірню службу, вистій її, а по тому вкради свічку, яка цілу службу горіла. А як прийде до тебе Довбуш, то хай він засне, поклавши голову тобі на коліна. Тоді з одного боку його голови постав дзеркало, з другого — ту свічку засвіти. А потім . і візьми його за мізинний палець лівої руки, [ у притисни, — і він тобі розповість, в чому його

i j сила. А ще є в Довбуша на голові три срібні ^ волосини, — то ти висмикни їх у нього, поки

ii він спатиме, і назавжди Олекса твій буде».

і Дзвінка так і зробила: коли Довбуш заснув, поклавши голову їй на коліна, вона запалила свічку проти дзеркала, прктисла палець, висмикнула три срібні волосини — і опришок сказав крізь сон: «Мене можна вбити срібною кулею, над якою дванадцять попів прочитають дванадцять служб у дванадцяти церквах. А потім до пороху додати ярої свяченої пшениці і волос із моєї голови».

І відразу прокинувся. Та й питає в Дзвінки: «Чи я казав тобі щось уві сні?» «Ні, не казав», — відповіла зрадлива жінка.

Дзвінка дуже тішилася, що вдовольнила свою жіночу цікавість і що таки вивідала Довбушеву таємницю. Та й не втрималася, розповіла про все своїй кумі, а та передала її слова Дзвінчиному чоловікові Стефану. А той пішов у волость і розповів, як можна вбити опришка, що нагнав жаху на все панство в околиці.

Вилили срібну кулю, прочитали над нею дванадцять таємних служб, приготували свячену яру пшеницю, і волосину з тих, які висмикнула в Довбуша Дзвінка...

Довбуш прийшов на побачення, але двері до хижки, де вони зустрічалися з Дзвінкою, були замкнені. Олекса здивувався, але чи могли його зупинити двері? Він вибив їх плечем... і тут ударив постріл, щось пекуче пронизало Довбушеві груди... Та Олекса, видно, щось передчуваючи, прийшов не сам, а з кількома побратимами. Вони вскочили в хату й пору-

бали Стефана на шматки. Дзвінку Довбуш не дозволив чіпати.

Узяли вірні побратими свого ватага «на топо-ри» і понесли в Чорногору, до печери, колись прорубаної ним у скелі...

Коли поминали потік Чорна Жура, Довбуш зібрав останні сили, підійшов до величезної скелі, що височіла над потоком, забив туди свою бартку і мовив: «Хто зуміє її витягти, той матиме силу мою...» Та й упав мертвий. Побратими віднесли його на Чорну гору, до печери, й там поховали, а вхід до печери заклали величезними брилами...

Топірця ж Довбушевого так ніхто й не може витягти з Великого Каменя...

Музей розташовано на подвір’ї в чоловіка, що його заснував і створив, - космаць-кого ґазди Михайла Дідишина. Експозиція знаходиться в тій самій хаті, в якій уночі з 23 на 24 серпня 1745 року загинув Олекса Довбуш. Цю малу хижу-зимівку пан Михайло знайшов у горах і перевіз до свого подвір’я. Вона дерев’яна, непоказна, з одним віконцем, але її стіни бережуть пам’ять про те останнє трагічне побачення Олекси Довбуша з його вродливою любаскою, віроломною Марічкою Дзвінчучкою, яку народні перекази прозвали Дзвінкою.

Вхід до музею охороняють кам’яні ідоли, знайдені паном Михайлом поблизу урочища Писаний Камінь, де дотепер збереглися рештки одного з останніх язичницьких капищ.

У цій хатині пан Михайло зібрав унікальні експонати, в тому числі особисті речі Олекси: на стіні висить його бартка з нанесеним на обух громовим колесом - оберегом від ворогів, тут же на підставці - пістолі Довбуша, а біля дверей на гвіздочку висить тобівка, невеличка сумка через плече, з якою в ті часи гуцули ходили в гори і в якій тримали найнеобхідніші для походу речі: кресало та трут, порох для пістолів, точило для бартки...

І ще в музеї зберігаються два артефакти. Перший - це натільний хрест Олекси, що його він, тяжко поранений, віддав своїм побратимам. За легендою, це саме той хрест-мольфа, що його Олексі Довбушу зробив старий моль-фар-відлюдник із Чорногори, і саме ця мольфа була тим оберегом, який дарував Олексі невразливість від ворожої зброї. Адже для того щоб його вбити, дванадцять попів у дванадцяти церквах правили дванадцять служб над кулею, вилитою зі срібла. Але й ця зачарована куля не змогла вбити Олексу, настільки могутній захист він мав - Довбуша лише тяжко поранили, а помер він уже дорогою до Чорногірської опришківської криївки. Другий артефакт - це ствол тієї самої рушниці, з якої стріляв Стефан Дзвінчук в опришківського ватажка. Ствол передала в музей стара-престара космачанка - остання з роду Дзвінчука. І вона ж переповіла господареві музею родинний переказ: ця рушниця не повинна полишати Космача, бо на село впадуть великі лиха... Натільний хрест Олекси зберігався в престолі старої космачанської церкви святої Параске-ви, котру називали «Довбушевою церквою», бо за переказом, гроші на її побудову дав саме він (церкву зруйновано у 80-ті роки минулого століття). До музею ж цей хрест передав Патріарх Володимир (Романюк): він починав свою кар’єру священиком у тій церкві, а залишаючи Космач, передав Довбушів артефакт до музею.

Архівні матеріали, а за ними й історики стверджують, що тяжко пораненого Олексу Довбуша захопили й четвертували поляки, а частини тіла опришківського ватажка розвезли по великих містах Гуцульщини - як засторогу іншим непокірним. Неофіційна історія твердить, що вороги захопили саме тіло Олекси Довбуша, коли той уже вмер. І розчленували його мертвого - настільки великий був страх перед опришківським ватажком.

Народні ж легенди говорять інше: замість Олекси помер інший опришок, а Довбуш залишився жити й ще довго мешкав у горах, відлюдником.

Та це не має значення: в кожному разі дух гордого опришка злився із самим втаємниченим, глибинним духом народу, перейшов у нього, даруючи дітям Карпатських гір прагнення до волі. І навіть у тому, що його

тіло було четвертоване, є потаємний сенс. Чи не було в різних народів світу міфу про бога, розтерзаного жорстокими ворогами на часточки, який попри це воскресає знов? Так і Олекса Довбуш зостався в легендах і піснях, у думах і переказах. І можливо, темної горобиної ночі, коли небо над вершинами гір крають ярі блискавиці, а простір стугонить від шалених громовиць, Довбуш іде карпатськими полонинами, спираючись на вірну бартку, ту саму, що її, за легендою, забив у камінь, аби ніхто не зміг нею володіти, - іде, як вічний дух Карпат, як символ гордості й відваги, сили та свободи, як один із останніх посвячених воїнів...

Я прощаюся із господарем Довбушів-ського музею та їду до Мольфара.

Початок травня - це переддень Юріє-вого дня, свята Юрія Побідоносця. Святий Юрій - володар полів і тварин, який дарує їм плодючість та нові сили. Навесні Юрій сурмить у срібну сурму, провіщаючи початок розквітання. Саме цього дня вперше вигонили худобу на пасовисько, адже роса тоді цілюща для тварин і людей. «На Юру» гуцули проводили ритуали, покликані захистити худобу та збільшити врожай і приплід. Святий Юрій є також покровителем диких звірів. І якщо цього дня вовк нападав на отару, йому не перешкоджали брати вів-

цю, бо «так захотів Юра - вовчий господар», і та вівця вважалася жертвою покровителеві тварин. Старовинний звичай палити багаття на вершинах гір у день Святого Юри зберігся в Карпатах донині: й дотепер цього дня парубки в містечках та селах Гуцульщини збираються на вершинах гір і розпалюють там величезні ватри. Прадавній сенс обряду вже загубився у млі століть, та древній покровитель тваринного світу радіє, коли ясного весняного дня уздріє ватру на високій карпатській вершині: не забувають його людиі І щороку знову й знову відмикає срібними ключами небесну браму, посилаючи на землю урожайні дощі... І як тут не згадати слов’янського Велеса, кельтського Цернунноса та скандинавського вартового небесної брами Хеймдалля, «нащадком» яких є святий Побідоносець.

А ще святий Юрій - покровитель воїнів та взагалі чоловіків. (Згадаймо відому козацьку пісню: «Нам поможе святий Юрій і Пречиста Мати лихо звоювати...») Тому цього дня проводилися молодецькі забави, а раніше, в дохристиянські часи, воїни справляли свої ритуали. Ще у XVIII столітті свій «Великдень» на Юрія святкували опришки: саме з дня святого Юрія гірські волелюбці починали свої набіги на панські маєтки та ховалися в горах. (Взимку «гірські хлопці» жили по селах, наймаючись до ґаздів на сезонну роботу.) Опришки розпалювали на вершинах гір величезні ватри, вшановуючи свого святого покровителя Юрія та життєтворчі сили природи, і навколо багать танцювали аркан - символічний коловий танець, присвячений силам природи й могутнім богам - покровителям прадавньої воїнської магії. Саме тому його виконували проти сонця (напрямки «за» і «проти» сонця означають не добро і зло, а «людський» і «божественний» напрямки⁴²; танці для людей і для пробудження природи виконувалися за сонцем, танці ж для богів і ритуальні танки, якими вшановували давніх, хтонічних божеств (а до таких належить і Юрій - володар вовків та покровитель чоловічої магії), виконувалися проти сонця.

Юріїв день - одне з найважливіших свят у священному мольфарському році. Тоді збирають перші трави, здійснюють обряди, спрямовані на охорону свого обійстя від злих духів. Мольфари до схід сонця йдуть у полонини, щоб зірвати спеціальне зілля, яке є сильним оберегом проти злого мольфара чи відьми.

І цього разу ми з Мольфаром ідемо в гори. Дорогою він показує мені деякі цікаві потаємні місця, розповідає мольфарські історії, пов'язані з Юрієвим днем.

Наприклад, про вовків. Тим більше, що вовк - це священна тварина святого Юрія, опікуна мисливців та худоби. За народними переказами, вовк служить їздовою твариною для чаклунів і відьом. Але разом із тим вовк - за однією з легенд - мисливець на чортів.

Вовча атрибутика та символіка значною мірою використовуються в мольфарських ритуалах і замовляннях. Деякі частини тіла (наприклад, вовче горло) мольфари використовують у чарах, щоб відвернути чоловіка від жінки-розлучниці, якщо та користувалася мольфами або приворотним зіллям.

А як відомо не тільки з гуцульських переказів, але й з легенд інших європейських народів, вовк - це прадавній символ воїнської доблесті. Вовчі шкури служили воїнам за одяг, плащі з них були обов’язковим атрибутом воїнської магії. Можна згадати культ «воїна-вовка» у скандинавських народів, поруч із берсеркерами-« воїнами-вед-медями». Деякі імена героїв європейського епосу носять відчутне вовче забарвлення (наприклад, Беовульф).

Християнська традиція перетворила образ вовка на уособлення злоби і єресі, хитрощів і зла. Але згадаймо народні казки: в них часто-густо виступає мудрий вовк, який допомагає героєві в просто-таки «шаманській подорожі» - чи то в підземному, чи в потойбічному царстві.

Якщо говорити про вовчу символіку в чаклуванні та мольфарстві, не можемо не згадати такого явища, як оборотництво або «потворництво» - здатність чародіїв-моль-фарів перетворюватися на тварин. І маги-чоловіки найчастіше перетворювалися саме на вовків. Можна згадати віщого Бояна, про якого автор «Слова о полку Ігоревім» говорить, що він «рискав сірим вовком по землі». «Волхви-хмарогонителі», котрі в певний час стають сірими вовками, згадуються в численних давніх літописах і легендах, а також у писаннях святих отців, які застерігали християнський люд від спілкування з цими чарівниками-потворниками, котрі «бесовские козни строят, творят кощуны и бля-дословие»...

Взагалі, мотив перетворення на тварин, зокрема на вовків, у карпатських легендах досить поширений: це може бути як перетворення самого чаклуна-мольфара задля власної мети, так і перетворення іншої людини чаклуном. Згадуються в таких переказах і люди, народжені за певних обставин і схильні до «потворництва» від природи. У перевертнів, котрі такими народилися або стали за власним бажанням, верескливий голос і нема волосся на тілі. Так їх можна розпізнати. Захистом від вовкулаків-пере-вертнів служить сокира, якою вбили змію.

Способів перетворення на вовка згадується кілька: за допомогою заклять та примі-вок; перекидання через коромисло, дванадцяти ножів, устромлених в землю або через спину проти сонця; людина могла ненароком стати потворником, якщо переступала через замольфовану річ. А найстрашнішим видом оборотництва вважалося потворництво по слову матері. Це - різновид прокляття, і зняти його може тільки сильний мольфар.

Здатність перетворюватися на тварин, у тому числі й на вовків, здавна приписувалася особливо сильним чаклунам. Відомий кошовий отаман Січі Запорізької Іван

Сірко тому й отримав своє прізвисько, що, за твердженнями сучасників, мав магічні здібності, був могутнім характерником, та вмів обертатися на вовка⁴³.

Авторитет Івана Сірка серед козаків був настільки великий, що його дванадцять разів - до самої смерті - братчики обирали кошовим отаманом. А легенди про Сіркові магічні та характерницькі здібності розповідали ще за його життя.

Yf jp- ошовий Сірко був превеликий хара-ктерник! Було, хто б не задумав воювати ним — він уже й знає: зараз і військо збирає, і списи точить, і ратища готує. Недарма його турки прозвали шайтаном. Запорожці, поки орудував ними Сірко, нікого не боялись, бо його ніяка сила не могла перемогти.⁴⁴ Про Івана Сірка розповідають, що буцімто народився він зубатим і змалку вмів на вовка перетворюватися. Нібито заговорили його ще в юності «святі старці», і відтоді ніщо Сірка не брало: ні вогонь, ні вода, ні свинець, ні залізо... Казали, знав цей козак мову Великого Лугу, міг розмовляти і з деревами, і з тваринами, і у води міг запитати все, що хотів, а вона йому відповідала. Міг він і по водах ходити. Розповідали старі козаки: «На хвилі морські повсть покладе, і йде собі...» Міг, казали, перекинутися на звіра, на гада й на птаха. І як справжній характерник, вина Сірко не пив і товаришував із бджолами. Тримав на Січі свою пасіку. Навчався у бджіл, а вони збирали для нього не лише мед, а всі степові новини...

А ночами обертався Сірко на сірого вовка, звідки й прізвисько своє козацьке отримав. У подобі вовчій пробирався до ворожого табору, вартових присипляв, усе розвідував і брав «язиків». А для татар він був «Урус-шайта-ном». Кримчаки своїх дітей лякали: «Не бу-

дете спати, забере вас Сірко, а від нього вже не повертаються...» Дуже боялися Сірка вороги, але й поважали і навіть визнавали за найсправедливішого суддю. Казали, що частенько татарські воєводи приїздили до Сірка Г за порадами. А коли в Криму була велика у спека і вся трава повисихала, Сірко дозволив L татарам рятуватися від смерті на землях Be- 1 ликого Лугу... (І

Прості козаки поважали Івана Сірка й за те, що він жодного разу не вступав у боротьбу за гетьманську булаву. У Варшаві, в Москві та в Стамбулі читали в церквах,

мечетях і костелах спеціальні молитви - за смерть і погибель кошового отамана Івана Сірка. Та молитви їхні не долинули до слуху Божого - Іван Сірко прожив довге життя, водив козаків у походи, а на 70-му році життя мирно помер на власному хуторі, на улюбленій пасіці. Що вже саме по собі надзвичайно рідкісне явище серед таких бойових отаманів, як Іван Сірко.

За сорок років козакування Сірко брав участь у п’ятдесяти п’яти великих битвах і жодної не програв. Ходив у походи й сушею, і морем. І навіть по смерті воював. Його праву руку запорожці возили із собою як найвірні-ший талісман. Сіркова десниця послужила козакам навіть у фатальний для Запорізької Січі день 17 червня 1775 року. У народі й дотепер живе легенда про те, як низовики вийшли битися з військом генерала Текелії. Наказав він рекрутам стріляти. Ті взялися за фузії: клац-клац-клац, а нічого не вийшло - порох відволожився... Уже потім дізналися царські генерали про те, як Сіркова рука захистила братчиків від вірної смерті, та могилу отамана зруйнували. Однак добрі люди пам’ятали його, і згодом могилу легендарного кошового було відновлено.

...Ми з Мольфаром ішли в гори. Я відчувала, як невидима запона між нашим, реальним світом і тим, іншим, вібрує, розтягується, щоб на деякий час зовам розірватися - і тоді два світи з'єднаються.

Одразу за Яворовом перед очима виростає гірський хребет. Він велично здіймає до неба чорні стріли смерек. Це - Буковець.

Ідемо далі. Тепер під ногами крута стежка. Вона гадюкою звивається поміж столітніх буків та ще давніших, укритих сивим мохом уламків скель. І коли вже здається, що тій стежці кінця не буде ніколи - перед очима виростає темне громаддя велетенської скелі. Це - Писаний Камінь, точніше, його «спина». В одному місці скеля ніби тріснула навпіл, і там утворився вузький хідник. Ще мить - і попереду розгортається казкова панорама, краєвид, який, здається, постав зі снів чи фантазій, - і його ні осягнути, ні забути, а лише завмерти в зачудуванні та зберегти в пам'яті як чарівне видіння.

Гірські вершини, порослі лісом, пронизані полудневим сонцем - вони мовчазні й непорушні, сповнені древньо-мудрої тиші. А над бескидом пливуть слова, що їх можна почути лише внутрішнім слухом: слова вічності, таїни... Вдалині видніється Чорногора і найвища гора українських Карпат -Говерла, легкий туман прозорим серпанком огортає сині верхів'я. Це - одне зі святих, сакральних місць Карпат, легендарна Чорна гора, втілення Світової гори, що тримає землю. А ще далі, зливаючись із небом, губляться в імлі румунські гори, де збереглися таємничі обряди та рештки дивовижної цивілізації; її творці поклонялися місяцю, зорям і священним зміям...

Ми з Мольфаром стоїмо довго-довго, забуваючи про все, зливаючись із усім, що нас оточує - і відчуваємо себе титанами-«лелетами», поетичні легенди про яких зберігають покоління гуцулів. Нарешті повертаємось до дійсності; я розвертаюся на 180 градусів - і мені відкривається «обличчя» Писаного Каменя, його світлий бік. І відразу стає зрозумілою назва цієї скелі.

Увесь сонячний бік Каменя вкрито написами - мальованими, видовбаними та вирізьбленими. Можна зустріти написи польською, німецькою, російською мовами. І - найбільше - українською. Головну ж цінність складають петрогліфи, вирізані в камені за незапам'ятних часів: забуті символи давніх народів, які жили в горах, і знаки Сонця та Вічності, зрозумілі й без перекладу, вирізьблені в скелях, викладені каменями на рівнинах, намальовані на стінах печер та на старовинній кераміці. Такі знаки зустрічаються у всьому світі, незалежно від того, якими іменами звали тамтешніх богів...

Точної дати початку написання цієї кам'яної книги не знає ніхто. Коли тут подорожував Іван Франко (підпис його можна розшукати серед численних «графіті»), то вже тоді скеля була вкрита написами. Бували біля цієї історичної «скрижалі» Леся Українка та Ольга Кобилянська (її підпис можна легко знайти), Михайло Коцюбинський. І напевно, саме ці місця, героїчні та чаклунсько-легендарні, навіяли йому безсмертні образи «Тіней забутих предків».

Я високо задираю голову, намагаюся прочитати «графіті», залишені за багато десятиліть до мене, і дивуюся: як невідомі автори змогли їх написати чи вирізати в камені так високо? Адже скеля гладенька і прямовисна...

Збоку на Писаному Камені є тріщина, і ми невідомо ким видовбаними «східцями» дряпаємося на «спину» скелі. Вона, мов суворий та неприступний вартовий цього краю, підноситься над смереками та буками, і при цьому дуже нагадує велетенську ящірку-саламандру, що спить собі віками серед карпатських лісів.

Мольфар нишпорить поміж мохів, які то тут, то там вкривають спину скелястого велетня, вишукує якісь трави, необхідні для його «діяння». А я, тимчасово полишена сама собі, походжаю вздовж скелі. Під ногами - невеликі заглибини невідомого походження. Вони заповнені зеленавою водою -такі собі малі озерця - і в глибині, в товщі води ворушаться водяні рослини. Сліди лелетів - так називають «озерця» гуцули. І про саму скелю розповідають поетичну легенду: мовляв, Писаний Камінь - то могила «ясноволосого воєводи-лелета».

Легенди створюють навколо скелі воістину фантастичний ореол. Місцеві жителі переповідають: ще до XVII століття Писаний Камінь був одним із ритуальних капищ язичників-сонцепо-клонників. Сюди приходили ті, хто поклонявся сонцеві й вітру, землі та горам, небу й усій природі, яку вважали живою істотою. Та інакше й не могло бути - адже саме тут, як ніде, відчуваєш, живе серцебиття самої Матері-Природи.

Саме тут, біля Писаного Каменя, в Юріїв день збиралися на свій Великдень опришки. І тоді спалахувала до неба священна «юріївська» ватра, лунали на всі гори звуки скрипки та флояри, гула карпатська земля від аркана - бойового опришківського танку. І люди в навколишніх селах казали: «Довбуш гуляє...» А ще розповідають, що саме тут, біля Вуковця, на полонині Копілаж, зустрів колись, ще пастушком, легендарний ватажок опришків Олекса Довбуш старезного відуна - і той зробив Олексу невразливим для ворожої зброї... А ще, за переказами, десь тут, у печерах поблизу Писаного Каменя, заховані закляті-заворожені скарби опришків.

Сонце схиляється до заходу, і ми з Мольфаром влаштовуємо обід просто на вершині Писаного Каменя. Наша трапеза привертає пильну увагу двох велетенських круків, і вони довго кружляють над нами, ніби хочуть щось сказати. Може, передати вітання від Довбуша та його хлопців? А може, розповісти прадавню бувальщину про те, як темними грозовими-горобиними ночами, коли не видно ані місяця, ані зірок, коли чорне небо прорізують блискавиці, сходяться до Писаного Каменя чарівники-мольфари і від цих прадавніх скель, від блискавки небесної отримують нову силу, аби допомагати потім людям у лихах та напастях... Я запитую про це в свого супутника, він хитро примружується і буденно відповідає:

- Усе може бути...

Ми залишаємо крукам рештки нашої трапези та спускаємося з Писаного Каменя. Зворотній шлях пролягає через селище Яворів, славне на всі гори як батьківщина ліжникарства - традиційного гуцульського мистецтва виготовлення розкішних ковдр із овечої вовни. Над лісами, полонинами, поміж гірських вершин звиваються пасма сивого туману. Місцеві жителі кажуть: «Гори димлять». І додають, жартуючи: «Ади, у горах гуцулки люльки курять...»

У Яворові я прощаюся з Мольфаром. Він вертається додому, а мій шлях лежить до Косова. Тож я залишаюся на автобусній зупинці, проводжаю поглядом худорляву постать. За кілька хвилин Мольфар зникає за поворотом, і в очікуванні попутного транспорту я маю час впорядкувати свої записи...

Частина п'ята